Бійці ножем видовбали сховище в бетоні: це допомогло вижити

Дах протікав, довкола – сніг і крига, а від ворожих дронів ніде було сховатися. Бійці швидко зрозуміли: без укриття довго не витримають. Єдиний шанс – власноруч видовбати сховище в бетоні.

Півроку вдвох на позиції

До війни Анатолій працював у будівництві. Каже, що «наводив красу в домі». Повномасштабне вторгнення зустрів в Одесі. Вдень працював, а вечорами разом із друзями готував машини для військових. Вони посилювали пікапи, укріплювали моторні відсіки та місця водіїв.

У травні 2025 року Анатолій змінив інструменти на військове спорядження і приєднався до 128-ї окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле». Перший бойовий вихід почався майже одразу. Разом із побратимами Анатолій майже добу добирався до позиції, яку потрібно було утримати будь-якою ціною. Там, поруч із одним напарником, він провів наступні пів року.

Позицію облаштовували з нуля. Над головою – дірявий дах, навколо – шар снігу й криги, а від дронів доводилося ховатися під землею. Щоб зробити перше укриття, бійці по черзі шкребли бетон ножем: один працював, інший відпочивав. Так минуло понад чотири години, поки вдалося вирити перший сховок. Згодом довелося облаштовувати новий – ворог постійно намагався їх викрити.

Шість місяців удвох на позиції – випробування не лише боєм, а й витримкою. Побратими сварилися і мирилися, дратувалися через дрібниці, але їжу ділили порівну: гречку, консерви, інколи останній шматок черствого хліба. Через російські РЕБ постачання часто зривалося.

Найбільше хотілося морозива

Ворог не припиняв пошуків. Дрони кружляли постійно. Ввечері полювали навіть на тих, хто намагався доставити провізію. Позицію накривали мінометами, били «по квадратах», цілили в будинки, де ще трималися дахи. Вони не знали, коли їх змінять і чи зможе підкріплення дістатися.

Найважчим, каже Анатолій, було навіть не саме перебування там, а очікування заміни. Але про відхід не думали.

Є задача – значить, її треба виконати, – говорить боєць.

Коли, нарешті, надійшла команда виходити, часу на радість не було. Попереду – відкрита місцевість і ворожі «Мавіки» в небі. Разом із групою бійці виводили пораненого побратима. Дали знеболювальне, і той ішов разом з усіма.

Діставшись своїх, Анатолій зателефонував матері. Вона з полегшенням видихнула. Вдома на нього чекав 16-річний син, який радів поверненню батька.

Сам же Анатолій з усмішкою згадує інше: найбільше тоді хотілося морозива. І щойно з’явилася можливість – з’їв одразу кілограм. Після того виходу він почав навчатися керуванню «Вампірами», допомагав готувати дрони та переносити боєприпаси. Під час одного з таких завдань отримав нове поранення – осколкове, а також третю контузію.

Зараз Анатолій проходить лікування. Попереду – відновлення, відпустка і прості радощі, про які мріється найбільше.

Читайте також:

У Києві хочуть назвати вулицю на честь легендарного пілота Джуса

Завжди приходив на допомогу: зниклий безвісти Рустам Кравчук виявився загиблим

Фелікс ЖАНІН, за матеріалами 128-ї бригади