Нейролептики і фізичне насилля – методи «лікування» дисидентів в СРСР

Застосування каральної психіатрії було частиною ширшої стратегії радянської влади, спрямованої на усунення “неприйнятних” елементів. Подібна практика почалася ще в Російській імперії, коли певні соціальні групи були свідомо ізольовані. Євреїв, наприклад, обмежували у праві проживання в містах. Жінок у XIX-XX століттях часто визнавали «істеричками», змушуючи проходити сумнівні терапії. Гомосексуальність була оголошена поза законом і протягом тривалого часу лікувалася “репаративною терапією”.

У Радянському Союзі ці підходи набули системності. Особливо від репресивної психіатрії постраждали дисиденти — люди, які публічно критикували владу або прагнули демократичних змін.

Механізм каральної психіатрії

Психіатричні лікарні спеціального типу (так звані “психушки”) стали центрами знущань над політичними зв’язками. Ці заклади були підпорядковані Міністерству внутрішніх справ (МВС) та КДБ, і працюють під повною секретністю. Найвідоміша серед них — Дніпропетровська спеціалізована психлікарня, розташована поруч із в’язницею, оточена муром із колючим дротом, через який пропускався струм.

Людей, яких закривали в таких лікарнях, не лише ізолювали, а й піддавали жорстокому «лікуванню». Нейролептики, інші препарати, а також постійне моральне й фізичне насильство викликали деградацію особистості. Це детально описав у своїх мемуарах «У карнавали історії» один із найвідоміших жертв каральної психіатрії — Леонід Плющ.

Ключові фігури та структури репресивної системи

Центром каральної психіатрії став Інститут Сербського в Москві. Його директор, Георгій Морозов, активно співпрацював із КДБ, розробляючи методи використання психіатрії для політичних репресій. Академік Андрій Снєжневський, який фактично монополізував радянську психіатрію, запровадив концепцію “уповноваженої шизофренії” — діагнозу, який часто використовувався для виправдання примусового лікування дисидентів.

Суть «уповільненої шизофренії» полягала в тому, що людину визнавали психічно хворою навіть без наявності явних симптомів. Це дозволяло ізолювати будь-кого, чия поведінка чи думки не відповідали “нормам” радянського суспільства.

Жертви злочинної системи

Серед тих, кого примусово ув’язнювали в психлікарнях, були письменники, науковці та громадські діячі, наприклад:

• Леонід Плющ — математик і правозахисник;
• Микола Плахотнюк — лікар, ув’язнений за проукраїнську позицію;(фото)
• Василь Рубан , Ганна Михайленко , Михайло Якубівський , Борис Ковгар — активісти, які критикували радянську владу.

Примусове лікування завдавало серйозної шкоди здоров’ю. Наприклад, Плющ згадував, що “нейролептики та постійний режим знищували волю до опору, викликали моральну і фізичну деградацію, знищуючи бажання боротися чи навіть жити”.

Спротив та міжнародний резонанс

Репресії викликали хвилю протестів за кордоном. Організації, такі як Amnesty International, підтримували жертв каральної психіатрії. Протести на захист Плюща організовували в Парижі, Лондоні та інших містах світу. У результаті міжнародного тиску Леоніда Плюща звільнили, а він емігрував до Франції, де чоловіка визнали абсолютно здоровим.

У 1977 році при московській Гельсінській групі створили Робочу комісію з розслідування використання психіатрії в політичних цілях . Серед її учасників були українці Петро Григоренко, Анатолій Корягін, Йосип Зісельс. Завдяки своїм зусиллям у 1983 році Всесвітня психіатрична асоціація засудила практику радянської каральної психіатрії. А в 1988 році спеціалізовані психлікарні МВС передали під контроль МОЗ; частину з них ліквідували.

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”

Читайте також

Якою була прихована пропаганда у комедійному серіалі «Щасливі разом»

Історія будинку “Слово”, оповитого кров’ю репресованих українських письменників