Портрет Шевченка із сибірського заслання: унікальна історія родинної реліквії

Портрет Тараса Шевченка, виготовлений українцем у сибірському засланні 1947 року, знайшов новий дім у Тульчинському краєзнавчому музеї. Унікальний експонат передав місцевий житель Олександр Майданюк, для якого ця річ – не просто сімейна реліквія, а символ незламності українського духу.

Історія портрета пов’язана з трагічною долею родини Марусичів, яка постраждала від комуністичного режиму. Бабуся Олександра – Параска Марусич – була депортована разом із матір’ю до Сибіру в 1941 році.

-Моя бабуся родом з Чернівецької області, народилася і проживала у селі Кадубівці Заставнівського району. Звідти їх депортували у Сибір, – розповідає Олександр Майданюк.

Батька Параски відправили за Урал, де він згодом помер. А старшого брата, який мав вищу освіту, посадили у львівську тюрму, звідки він уже не повернувся.

У засланні в Ямало-Ненецькому окрузі, у поселенні біля міста Салехард, куди можна було дістатися лише баржею двічі на місяць, українці намагалися зберегти свою ідентичність. Вони збиралися разом, співали народних пісень, жінки вишивали.

Саме там молода Параска отримала незвичайний подарунок від чоловіка, який, за її словами, «впадав за нею». Портрет Шевченка, виготовлений із двох дерев’яних дощечок, прикрашених різьбленим орнаментом і розфарбованих у синьо-жовті кольори, подарували дівчині на день народження (25 травня 1947 року).

-Я відчував, що цей портрет дорогий для бабусі. Не раз звертав увагу, як вона зупиняється біля нього, про щось думає. Це ж не ікона, а вона мало не молиться на нього, – згадує Олександр.

Дивним чином Парасці вдалося вивезти цю річ із заслання, коли наприкінці 1940-х років вона з матір’ю змогла повернутися в Україну. До рідного села їх не пустили, тож жінка опинилася на Вінниччині, де згодом влаштувалася за фахом – ветеринаром. У Шпикові зустріла майбутнього чоловіка, з яким пізніше переїхала до Тульчина.

До кінця життя Параска Марусич зберігала портрет Шевченка, не розлучаючись із ним. Вона померла у 2006 році, проживши 80 років. Після цього реліквія перейшла до внука.

Гіркий досвід депортації назавжди закарбувався в пам’яті жінки, формуючи її ставлення до радянської влади та росіян.

-Знали б ви, з якою ненавистю бабуся відгукувалася про росіян! До кінця свого життя її душу ятрили гіркі спогади. Мене вона постійно застерігала: “Саша, не дружи з кацапами, бо то не люди!”, – розповідає Олександр.

Коли кияни запропонували перевезти реліквію до столичного музею, Олександр вирішив залишити портрет у Тульчині. Разом із портретом Шевченка він передав до музею збільшену фотографію, зроблену в сибірському засланні, де серед депортованих українців можна побачити молоду Параску.

Передача цінних експонатів відбулася урочисто, за участю учнів Тульчинського ліцею №1, викладачки коледжу Тетяни Соловей та представників місцевої влади.

-Це не просто нові експонати музею, це нагадування усім нам, що українці незламні, – підкреслила директорка Тульчинського краєзнавчого музею Анна Порожня.

Дарина КОЗАК, «СічНьюз»