Утримував позиції 160 діб, незважаючи на мороз, дрони, контактні бої і газ

Ігор зовсім не схожий на героя з фільмів про війну. Він не виглядає людиною, яка завжди зберігає спокій у найважчих умовах. Не нагадує «залізного» бійця, здатного без проблем витримати мороз у мінус 17, коли навіть багаття розпалити не можна.

І зовсім не подумаєш, що ще кілька днів тому він повернувся з бойового виходу, який тривав майже пів року – з жовтня по березень.

Повернувся перед вторгненням

У душі я, мабуть, усе одно звичайний цивільний хлопець. Хочу, щоб мама не хвилювалася, і переживаю за свою дівчину, – зізнається він.

Ігорю – 34 роки. За фахом він зварник і будівельник. У 2022 році чоловік повернувся із заробітків за кордоном – і саме тоді почалося повномасштабне вторгнення.

Я одразу пішов до ТЦК, бо ще у 2017 році проходив строкову службу. Але тоді були величезні черги, дуже багато людей. Мені сказали йти додому і чекати. Я майже рік приходив туди знову і знову. А потім вирішив: якщо знадоблюся – мене знайдуть, – пригадує Ігор.

У 2025 році йому зателефонували. Чекати більше не довелося – Ігор сам прийшов. За кілька днів розпочалося базове військове навчання, після якого було бойове злагодження у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле». Так почався його перший бойовий вихід.

Спочатку казали, що це буде два або три тижні. Ми фактично йшли на позиції у футболках. Уже пізніше теплі речі нам скидали дронами “Вампір”, – розповідає військовий.

Найважчі  випробування

Найважчим випробуванням стали морози. Коли температура опустилася до мінус 17, зігрітися було майже неможливо. Вогонь розводити не дозволялося – будівля одразу засвітилася б у тепловізорах російських дронів.

Ми робили розминку, рухалися, щоб не замерзнути. Чай гріли на маленькій туристичній газовій пічці. І це фактично все, що можна було зробити. Усередині тієї напівзруйнованої будівлі температура була така сама, як і надворі, – згадує він.

Зазвичай робота піхоти на таких позиціях – це спостереження та постійні доповіді. Але одного разу їхню групу помітили російські штурмовики, і довелося вступити в бій. Ймовірно, противник встиг передати координати, бо вже зранку позицію почали активно обстрілювати мінами та застосовувати газ.

Газ – це було найважче. Пекти починала кожна ділянка відкритої шкіри. Ми протрималися, скільки могли, і змогли відійти, коли ворожий дрон на деякий час відлетів, – говорить Ігор.

У такі моменти потрібно зібрати всю силу волі. Інстинкти підказують бігти, але треба стримувати себе і діяти обдумано. Водночас доводиться постійно рухатися і змінювати місце, щоб не стати легкою ціллю.

-У небі постійно чути дзижчання дронів. Здається, що тебе ось-ось помітять. Але якщо вони ще далеко – треба рухатися. Коли завмираєш, рано чи пізно тебе знайдуть. Тому доводиться навчитися розрізняти звуки і контролювати все навколо, – пояснює військовий.

Вдома чекає донька і кохана

Коли з’являлася можливість, Ігор передавав голосові повідомлення рідним. На нього чекають мама, кохана дівчина і шестирічна донька. Повідомлення записували на командному пункті та пересилали близьким. А потім Ігор слухав відповіді, записані для нього.

Підтримка рідних, каже боєць, надзвичайно важлива. Вона додає сил і допомагає пережити найскладніші моменти.

Вихід із позицій тривав три доби. Коли Ігор, нарешті, дістався більш безпечного місця, перше, що зробив – зателефонував мамі і сказав, що з ним усе добре.

Читайте також:

Володимир Балух прагне притягнути до відповідальності причетних до його побиття

«Витязь» з Вінниччини нищив ворога з артилерії, а нині вражає окупантів дронами

Фелікс ЖАНІН, за матеріалами 128-ї окремої бригади «Дике Поле»