Вінничанка була наймолодшою в збірній на чемпіонаті світу з ампфутболу
20-річна вінничанка Тетяна Мацишена – наймолодша представниця жіночої національної збірної України з ампфутболу (гри на милицях). Минулого року дівчина у складі команди представляла Україну на першому в історії жіночому чемпіонаті світу з ампфутболу. Там синьо-жовті змагалися серед 11 збірних країн.
Віднедавна тренування з футболу на милицях проходять і у Вінниці. Із цього приводу журналістка «СічНьюз» розпитала тендітну красуню, як вона опинилася у такому нелегкому спорті, де більшість гравців – чоловіки-ветерани.
Футбол на милицях – на старті розвитку
На сьогодні ще мало хто знає про такий різновид адаптивного спорту. Це не зовсім звичайний футбол, як можна зрозуміти з назви. Гравці мають ампутовану кінцівку, тому на поле виходять без протеза і ганяють за м’ячем на милицях. Також частина учасників має порушення розвитку функцій кінцівок (з недорозвиненою долонею можна бути воротарем у ампфутболі, а коли нижня кінцівка нижча від іншої – польовим гравцем). Ампфутбол стає популярним та затребуваним, адже людей з інвалідністю щодня лише більшає…
Хоча поки в Україні цей вид спорту лише набирає обертів, тому команди можна перелічити на пальцях. Вони є у Черкасах, Львові, Києві, Одесі, Луцьку. Віднедавна у місті над Бугом також почалися заняття з ампфутболу, на етапі створення – ампфутбольний клуб. А раніше Тетяна Мацишена на кожне тренування їздила аж у Київ.
З адаптивним спортом вінничанка пов’язала життя у більш свідомому віці. Спочатку це було плавання, потім – біатлон:
Цим спортом займалася пів року. Мене запросили підготуватися до чемпіонату України, але через початок повномасштабної війни я втратила таку можливість.
Про ампфутбол дівчина дізналася, перебуваючи на Черкащині у ГО «Табір Максимум». Туди приїздила американка Маккензі Гілмор, президентка Федерації футболу для людей з ампутацією Сполучених Штатів Америки, з метою пропагування в Україні нового виду спорту, футболу на милицях.
Я тоді подумала: а чого б і не спробувати? І дуже рада, що ризикнула, не побоялася наважитися. Зараз моє життя кардинально змінилося. Максимально стараюся тримати зв’язок із командою. Хоча поки з роботою важко поєднувати спортивне життя, але я все зможу, – ділиться досвідом Таня.
Готувалася до чемпіонату рік
Була незручність поєднувати навчання і тренування, адже донедавна грали лише у Києві. Але я відкаталася рік до столиці, щоб підготуватися до першого чемпіонату світу з жіночого ампфутболу. Проживала у Києві у тітки та у подруги, капітана команди Ольги Бенди. Завдяки їхній підтримці я мала змогу цілий рік займатися. Це незручно, тому дуже рада, що відкриваються тренування у Вінниці та формується нова команда, – згадує Таня.
Наші дівчата підготувалися до мундіалю досить ґрунтовно та серйозно. І стали частиною історичної події. В листопаді минулого року в Колумбії пройшов перший чемпіонат світу серед жінок з ампутованими кінцівками. За перемогу боролися 11 збірних із Бразилії, Камеруну, Перу, Англії, Еквадору, України, США, Нігерії, Колумбії, Польщі, Гаїті.
Команда синьо-жовтих під керівництвом Дмитра Ржондковського посіла шосте місце на цих міжнародних змаганнях. І вінничанка також зробила внесок до цього здобутку української збірної.
І хоч я наймолодша гравчиня в команді, але радію, що там немає яскраво вираженого вікового розмежування, – ділиться враженнями Тетяна.
А у січні у Конча-Заспі відбувся Зимовий Кубок у межах соціального проєкту «Ліга Дужих» (започаткований Українською асоціацією футболу в 2024 році). Це перший в історії турнір з ампфутболу в Україні. На полі зустрілися п’ять ампфутбольних команд з Києва, Львова та Черкас.
Наша команда ФК АМП «Київ» зайняла друге місце. А володаркою першого Кубку Ліги Дужих стала команда зі Львова ФК «Покрова АМП»-2, – згадує футболістка.
Жінки у футболі
Тетяні дуже важливо своїм особистим прикладом підтверджувати: незважаючи на важкі втрати, на трагедію війни, українці мають бажання тренуватися, змагатися та виступати на таких масштабних заходах міжнародного рівня. Все ж переважно цим видом адаптивного спорту у нас займаються чоловіки, каже Тетяна:
Дуже мало дівчат погоджуються грати в ампфутбол, адже існує стереотипна думка, що взагалі футбол – це чоловіча гра. Особисто для мене це ніби унісекс. Наша спільнота лише розпочинає залучати жінок у цей спорт.
До речі, саме через цю причину у жіночу збірну команду потрапити набагато легше, ніж у чоловічу. Бо до її складу входить усього дев’ять учасниць.
У чоловічу збірну, навпаки, важко. Там навіть склався своєрідний «конкурс»: на одне місце – чотири людини, і пройти потрібно жорсткий відбір. Здебільшого у амфутболі гравці чоловічої статі – це наші захисники, ветерани війни, які після важких поранень пережили ампутацію кінцівок. А в нашій жіночій збірній команді одна ветеранка – Ольга Бенда. Всі інші гравчині втратили кінцівку з різних причин або мали таку вроджену особливість, – продовжує розповідь вінничанка.
Ольга Бенда – капітан української жіночої збірної команди, служила у складі 72-ї окремої механізованої бригади на Донеччині. У 2017-му під Авдіївкою зазнала поранення, внаслідок якого втратила ногу. Після протезування ветеранка бігає марафони та займається футболом.
Адаптована з дитинства
У деяких дівчат-футболісток збірної взагалі не було досвіду пересування на милицях. Дехто лише вчився ходити спочатку на милицях, призвичаювався. Таня розповіла, що вона із 7-річного віку користується милицями:
Цікаво, що з дитинства деякі вправи я виконувала на підсвідомому рівні. Мама постійно хвилювалася, зупиняла мене, просила: «Таня, не бігай, упадеш…». Як виявилося, ці рухи – тримати баланс на милицях, швидко бігати – на тренуваннях пригодилися та допомогли легше адаптуватися до гри. В якомусь певному плані мені легше, бо я з народження вже адаптована. А от у військових кардинально різко змінюється життя після поранень.
А ще гравчиня зізнається, що батьки дуже хвилюються за здоров’я доньки, хоча постійно її підтримують:
Я їм дуже вдячна. Вони хвилюються, адже спорт містить травматичні моменти. Мама завжди радить тренуватися так, щоб ампфутбол приносив користь, а не шкодив. А для цього слід постійно циклічно тренуватися, не пропускати, включати силу волі, витримку. Звісно, був час, коли відчувалася фаза вигорання. Якісь маленькі невдачі гостро сприймалися, опускалися руки. Але вдячна батькам, команді, що підтримали. Тому я не закинула спорт і продовжила тренування.
Спорт як виклик та адаптація
Спорт – це найкращий спосіб реабілітації, вважає футболістка:
Я не втомлююсь говорити, що після тренування хоч і максимально виснажена фізично, але наповнююся емоційно.
Футбольними наставниками вінничанка вважає Маккензі Гілмор і київського тренера Дмитра Ржентковського. А у Вінниці допомагає з тренуваннями футбольному клубові на милицях Ігор Павленко, виконавчий директор обласної Асоціації футболу.
Я відчуваю свою місію показувати людям, що життя не зупиняється після важких поранень. Хочу показати власним прикладом, що тоді можна знайти нове життя, нові можливості. Дуже хочеться вчасно витягнути людину з депресивних думок, мінімізувати рівень стресу. Спорт – це виклик. Тому я і люблю командний вид спорту. Друзі тебе готові підтримати, зарядити присутністю, допомогти відчувати, що ти не одна, – завершує розповідь Тетяна Мацишена.
Довідка «СічНьюз»
Футбол для осіб з ампутацією (англ. Amputee football) — це вид спорту, адаптація футболу для осіб з інвалідністю. В ньому беруть участь по сім гравців з кожної команди (шість польових гравців та воротар).
У польових гравців присутня ампутація (або деформація) нижньої кінцівки, а у воротарів ампутація (або деформація) верхньої кінцівки. Польові гравці грають без протезів, використовуючи ліктьові милиці для руху.
Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз»,
фото з особистого архіву Тетяни Мацишеної
