«Я дуже люблю дружину та дітей» – останні слова 33-річного Героя
Світлій і вічній пам’яті Вячеслава Задорожного, «Квітки». Пам’ятаймо, він життя віддав за нас, за Україну. Герої не вмирають!
Дружина, четверо дітей, мама, двоє братів та дві сестри – для них він був міцною опорою та світлом у житті, для всіх нас – захисником. Старший солдат, стрілець-снайпер батальйону «Bовки Да Biнчi» 59-ї окрeмоï мотопіхотної бригади iменi Якова Гандзюка Вячеслав Задорожний загинув у бою 5 ciчня 2025 року поблизу Новоєлизаветівки Покровського району на Донеччині. Засніженого січневого дня Вінниччина на колінах зустріла Героя, який «на щиті» повернувся додому назавжди. Воїна поховали у рідній Сосонці на Вінниччині, де пройшло його дитинство, де ходив до школи сонячними стежками, де живе його мати Наталія Дмитрівна, де зустрів своє справжнє кохання.
Теплі спогади перекривають безмежний біль
На перший погляд, вони були з різних поколінь та різних світів: Таня – вінничанка, доросла жінка, уже мала двох дітей від першого шлюбу, освіту, трудову книжку, власну справу. А Славік – тоді ще зовсім юний хлопець, у якого життя лише починалося, на десять років молодший, із багатодітної родини. Але вони виявилися справжніми половинками, Богом даними одне одному. Збудували родинне гніздечко у передмісті Вінниці, будинок мрії під самим лісом, де було все для щасливого життя молодої сім’ї. Із невеликою різницею у віці у них народилися синочки.
Мами однокласників любувалися цим красивим подружжям, яке так часто в парі ходило на батьківські збори. Цього разу Таня прийшла до ліцею сама… Ворог розбив життя сім’ї, осиротив дітей, обірвав дружині крила, зав’язав чорним горем світ матері…
Він стільки всього встиг зробити у свої лише 33 роки, – каже згорьована дружина. – Старався, щоб ми все мали. Мабуть, поспішав жити, бо так мало йому було відведено… Ці 12 років були найщасливішими у моєму житті. Мабуть, не кожна жінка переживає за такий короткий період стільки емоцій, щастя, радості. Я вдячна чоловіку за ці моменти, навіть чогось поганого не можу згадати. Мені здається, це був мені подарунок такий, а за що – навіть не знаю… Важливо, що про нього у мене залишилися такі теплі спогади, які перекривають весь біль…
Ми маємо пам’ятати тих, хто віддав життя за нас. Хлопці щодня йдуть на небо. Ми не маємо права їх забути. Ми пам’ятатимемо. Це найменше, що ми можемо зробити.
Був за батька рідним братам і сестрам
Мало хто здогадувався, що багатодітний татко був такий ще молодий. Адже мужність, відповідальність, багато зроблених справ – все це змінює людину внутрішньо та зовнішньо, додає мужності, відповідальності, гідності навіть у риси обличчя, манеру розмовляти.
Вячеслав Задорожний був найстаршим братом у багатодітній родині, де мама після розлучення з чоловіком залишилася сама виховувати п’ятеро дітей. Наймолодшій сестричці Анні на той час виповнилося лише чотири роки. Славік їм став за батька, адже рідний тато не спілкувався з родиною, не сплачував аліментів та й взагалі не допомагав.
На той час уже навчався у будівельному технікумі і водночас підробляв на будівництві. Щовихідних приїжджав додому, купував та привозив продукти. Хоч мама тримала господарство, але син хотів, щоб рідні мали усе необхідне. Навіть вночі вагони розвантажував, прагнучи підзаробити копійчину, згадує дружина Тетяна Задорожна:
Я тоді була поряд, бачила, як їм було важко. Адже так сталося, що спочатку подружилася з його мамою в автошколі. Коли ми отримали водійські посвідчення, Наташа запросила мене в гості. Я приїхала зі своїми дітками Діаною та Ванею – і вперше побачила Славіка. Звичайно, тоді я не могла його розглядати як майбутнього чоловіка. Він сидів і грався у комп’ютері, зовсім молодий хлопчина, який теж приїхав на вихідні до мами.
Про таке кохання пишуть книги
Вже набагато пізніше Славік розповів Тані, що закохався з першого погляду. Це було його перше і справжнє кохання.
У той час помирає перший Танін чоловік, діти залишаюся без батьківської підтримки. Крім того, на роботі в управлінні соцзахисту жінку переводять з посади заввідділенням (працювала на декретному місці) на посаду соцпрацівниці. Молода матуся розуміє, що з невеличною зарплатнею не зможе сама забезпечити дітей усім необхідним.
І Таня зважується на власну справу. Це була ідея її подруги та майбутньої свекрухи Наталі, яка працювала перукаркою у приміщенні місцевого клубу в Сосонці. Саме вона запропонувала відкрити поряд невеличку кав’ярню.
Я оформила на себе ФОП, батько мені купив автівку, взяла гриль, два столика і все необхідне. Продукцією закуплялася зранку в одному з гіпермаркетів Вінниці, щодня возила сама на село і працювала, – згадує Тетяна.
Старший син її подруги – часто поряд, допомагає розвантажити, підтримує, так як звик це робити у своїй родині.
Славік йде служити в армію, і ми починаємо спілкуватися через соцмережі, просто як друзі. Я розуміла, що він набагато молодший, і на більше не претендувала. А потім ми почали відчувати, що це спілкування із дружби переростає у щось більше. Славік подорослішав, змінився, змужнів. Мені постійно хотілося з ним спілкуватися, хоча ніби ми й були такі різні.
Прийшов з армії – так і залишилися разом. А оскільки чоловік був із багатодітної родини, тому мав хороший досвід та витримку у поведінці з малими. Дітей своєї обраниці пообіцяв любити так само, як своїх. І вони справді стали їхніми:
Ванюшка одразу ж до нього прикипів. Казав, що хоче на нього бути схожим. Діана була 13-літнім підлітком, тому не одразу прийняла нового батька. Але він і до доньки знайшов підхід. Пам’ятаю, як купив морську свинку, і після того доня «розтанула». Потім Діана навчалась в університеті на економічному факультеті – завжди були потрібні гроші, навчання було платним. Якщо у мене не було коштів, то чоловік тихенько давав їх дитині. Не напоказ, а ніби так і потрібно, ніколи не чекаючи вдячності. Про нього справді можна сказати, що це Батько з великої літери. Постійно був поряд – і діти це пам’ятатимуть. Ми багато втратили, але він для нас залишився великим теплим спогадом.
Поспішав жити
Молоде подружжя поселилося у міській двокімнатній квартирі Тані. З різницею у два роки у них народилися хлопчики. Любляча дружина дуже хотіла назвати синів на честь коханого, додати частинку його імені у дитячі імена: тато Вячеслав, а сини – Ярослав і Ростислав.
Малюки мешкали у кімнаті з батьками, а старші – в іншій. І тоді глава родини вирішив, що такій компанії потрібно більше простору. Вони разом побудували дім. Як зізнається Таня, вона знайшла проєкт досить нестандартного будинку, з непростими архітектурними рішеннями:
Будуватися на Вінницьких Хуторах – це була його ініціатива. Славік одразу хотів просторий будинок, бо у нас велика сім’я. Будував мій брат, батько допоміг з будівництвом та ремонтом першого поверху, а вже другий – робили ми з чоловіком самі. Славік практично своїми руками все робив. Клали плитку, клеїли шпалери. І діти тут були, поряд – що б ми не робили, чим би не займалися.
Таня постійно відчувала поряд сильне плече справжнього чоловіка, турботу та щиру підтримку. Допоміг він коханій реалізувати мрію дитинства – відкрити власну перукарню на Хуторах.
Як він багато для нас зробив, це така титанічна праця! Я аж тепер задумуюся: а як він все встигав, адже ще й працював на своїй роботі? Тут все нагадує про чоловіка, все зроблене його руками. Кожне деревце, яке він висадив, кожен куточок, огорожа, ворота, вулики – все зроблене до ладу. Спішив жити, був гарним господарем і гарним батьком. Те, що ми маємо сьогодні, це його заслуга. Нам залишається лише жити!
Старший син Ваня, якому зараз лише 20 років, після загибелі батька приймає всі господарські турботи на свої юні плечі. Не все одразу виходить. Але юнак згадує, що батькові все вдавалося, згадує його роботу, його наполегливість – і все налагоджується.
Ваня бере приклад з батька. Переймає його досвід, згадує, так як він його вчив. І вже зараз втілює це у своє життя. Славік так само і своїх молодших братів навчав, – каже дружина.
Війна розбила життя на «до» і «після»
Так сталося і у родині Задорожних. Із перших днів повномасштабного вторгнення вони почали допомагати ЗСУ. Вячеслав Задорожний запропонував місцевим жінкам плести маскувальні сітки для армії у себе вдома:
Вони шукали приміщення у селі Вінницькі Хутори, розповсюджували оголошення місцевими групами. Славік тоді написав їм, що можна плести сітки у нас. Так і з’явилася команда “Павучки”, назву він сам придумав, – згадує Таня.
Потім чоловік допомагав розвозити готові сітки волонтерам, які передавали їх на фронт. А вже пізніше дівчата почали виготовляти сухі пайки для хлопців на передову:
Дівчата сушили (кожна у себе вдома) різні овочі для сухих пайків. А Славік допомагав із заготівлею компонентів. Їздив збирати вже готові заготовки, а потім відвозив волонтерам.
Мама Вячеслава теж підключилася до волонтерської праці: пекла хліб у печі, пиріжки, пампушки, м’ясо, смалець з часником та інші смаколики для захисників. Щочетверга організовували відправку передач на фронт. І Наталя щоразу невтомно виготовляла безліч поживних страв.
Мама так і до цих пір передає, пече, збирає по крихті все, хто що дає. І відправляє на фронт для наших захисників. Але це Славік нас всіх тоді об’єднав. Він усім старався допомогти, безкорисно, не чекаючи вигоди. Завжди казав, що Бог все бачить. Дуже сильний і дуже мудрий був, людина з таким великим серцем. Я за своє життя таких не зустрічала. Шкода, що Бог забирає до себе тих, хто так нам потрібен тут!
Сміливість «Квітки» рятувала побратимів
А в травнi 2024 року Вячеслава призвали до лав 3CУ. Сім’я мужньо прийняла ці зміни. Чекали на кожну звісточку, на кожен вихід на зв’язок свого захисника. Солдат отримав позивний «Квітка».
Славік, ще коли був в учебці, назбирав мені квітів у лісі, поставив на вікно у кімнаті та й забув віддати. Букет так і залишився там. Зайшов командир і запитав, хто це полюбляє квіти. Так до нього і пристав цей позивний, – згадує Таня.
У колі побратимів «Квітка» також, як і в мирному житті, здобув повагу, відзначився особливою сміливістю та відповідальністю за життя інших під час бойових завдань.
Одного разу знешкодив ворожого дрона голими руками! Командир потім запитував його: «Що ж ти собі думав?!! Дрон міг розірватися у твоїх руках разом із тобою!». На що мій чоловік відповів: «Я думав лише, що можу врятувати всіх інших, хто там був». Багатьом побратимам надавав медичну допомогу, рятуючи їхні життя. Славік розповідав, що після поранення у людини є близько п’яти хвилин, щоб зупинити кровотечу, в протилежному разі поранений втрачає свідомість і не зможе вийти. Тому він не раз залишався і накладав турнікети пораненим. Допоміг вибратися не одному побратимові після поранень.
Влітку минулого року і сам отримав поранення. Але після госпіталю – знову повернувся на війну.
Ворожа куля стала фатальною
Вячеслав служив на Покровському напрямку. Ворог практично розбив його бригаду, на позиції їх залишилося двоє. Про останній вихід знав, що завдання буде надто важким. Але не сховався, не злякався ні ворога, ні смерті.
Він не та людина, що буде ховатися, відсиджуватися, тікати. Говорив: «А як я своїм дітям буду дивитися в очі?». Для нього це справа честі, він не міг по-іншому. Я пам’ятаю нашу останню розмову, чоловік був дуже пригніченим, не знав, куди йдуть і чи повернуться. Я просила його не йти у бій, але він відмовився.
«Квітка» отримав поранення, несумісне з життям. Ворожа куля відлетіла і під каскою пробила голову майже біля скроні…
На нього йшло шість ворогів. Спочатку відстрілювався з автомата. А потім – з кулемета, він був снайпером. Не знаю, як таке могло статися, він був у спеціальній касці. Перед цим лише купив нову, забрав із пошти, перший раз одягнув каску – і вона його не врятувала…
Медики повідомили вдові, що навіть якби солдата вчасно евакуювали з поля бою, то з таким пораненням не довезли б. Вони здивувалися, як воїн ще взагалі півтори години тримався.
Побратим, який затягнув пораненого чоловіка у бліндаж, розповів, що там він почав втрачати свідомість, але постійно повторював, що любить мене і любить дітей… Він постійно повторював, що нас любить. І мені це ж саме сказав, коли ми востаннє розмовляли перед виходом на позицію: «Я вас дуже-дуже-дуже сильно люблю». Так багато разів повторював «дуже». Він лишився всім моїм світом, він живе у наших дітях.
Пам’ять житиме вічно
Сьогодні у родині Тетяни служать також її рідний брат та племінник, син брата. Усі рідні хвилюються щодня, моляться, але вірять у здоровий глузд цивілізованого світу, у нашу Перемогу. Та, звісно, чекають захисників додому.
А залишити пам’ять у серцях українців про подвиг полеглого Вячеслава – це сьогодні найвища мета дружини та матері загиблого бійця. Мама турбується, щоб ім’я сина внесли у пам’ятні списки будівельного коледжу, де він навчався. А в рідній Сосонській школі пишуть книгу про героя, планують створити куточок пам’яті та пам’ятник захиснику біля клубу.
Вдова просить усіх свідомих українців як вдячність за героїчний подвиг підписати петицію про присвоєння її чоловікові звання Героя України. Посмертно.
Оксана НІКІТІНА,
фото з особистого архіву родини Задорожних
Читайте також
Ігор Хмара залишився навіки в небі, але тепер мріє літати син Героя
Давид Ковальов продовжив воювати після семи контузій, а загинув на Курщині
