Як святкували Великдень на Поділлі пращури, розповіла довгожителька

Погодьтеся, що ми сьогодні святкуємо Великдень по-різному. Адже українці як сучасні європейці мають можливість та повне право наповнювати свято власними сенсами, не забуваючи традицій.

Від християнських канонів – до автентичних обрядів

Значна частина українців дотримуються посту та виконують усі канони християнської церкви, тому для них важливим є саме відвідування храму, долучення до таїнств сповіді та причастя. Для когось Великдень – це довгождана зустріч у родинному колі. Для інших – виконання численних побутових справ, як-от миття вікон, побілка дерев та вимітання торішнього листя. Для справних ґаздинь розпочинається справжній кулінарний батл на кшталт «Чия пасочка пишніша, смачніша, модніша». Сьогодні, відслідковуючи різні тренди соцмереж, можна справді навчитися готувати цікаві великодні страви чи оригінально прикрасити святкову випічку.
Дехто за справу честі має задекорувати будинок чи двір європейською пасхальною атрибутикою (зайчиками, курчатками, віночками, стрічками). А інша частина українців намагається відроджувати автентичні звичаї, розписуючи писанки, готуючи стародавні страви, навчаючись лозоплетінню тощо.

Ходили на всеношну та запалювали лампадку

Але, на жаль, багато наших традицій залишилося на сторінках етнографічних праць чи у спогадах очевидців. Як святкували Великдень на Поділлі понад 70 років тому, журналістці «СічНьюз» розказала довгожителька, 94-річна мешканка села Крикливець Тульчинського району Ольга Ксендзюк.

Вона нагадала, що Великдень – це одне з найбільших християнських свят. Тому, як і на Різдво, колись родини одягали святкове вбрання та йшли ще з ночі до церкви на «всеношну» (Всенічне бдіння – церковне богослужіння, що від заходу сонця до світанку, тобто цілу ніч під Великдень, напередодні великих дванадесятих свят). А вдома на всю ніч запалювали лапмадку.
Усі дівчатка та хлопчики в родині перед тим, як йти на Великодню службу, по-особливому вмивалися. У ємність із водою клали копійку та галунку червоного кольору (так у цій частині Вінниччини називають крашанку). Щоб діти були вродливі та жили в достатку. Після служби приходили і їли освячену паску, яйця, сало, ковбасу, запечений сир. Вважали, що ввечері освячене їсти не можна.
Всі страви готувалися в печі, щоб були теплими, бо у таке велике свято топити у грубі, щоб гріти їжу, – це гріх. Готували тушковане м’ясо, голубці, капусту, бабу, гижки (холодець). Страви із півня на Паску готувати заборонялося.
У Крикливці цікавою великодньою стравою, яку досі готують у багатьох родинах, є такий «салат»: порізане варене яйце, наструганий корінь хріну, сіль.

Христосувалися у сусідів та родичів

Ольга Никифорівна розповіла, що на селі існував звичай христосування:

-Діти ходили до родичів та найближчих сусідів та христосувалися. Віталися: «Христос Воскрес!». А господарі відповідали: «Воістину Воскрес!» і давали діткам по яєчку чи по пряничку. Багато не давали, бо небагато жили. Та й кожному і галунки не давали, що тоді тих яєць хіба було багато?

Її бабуся по батьковій лінії Олияна Побережна була знаною на селі писанкаркою. Розповідає, що малювала писанки протягом усього Великого посту для багатьох у селі. За роботу грошей не брала, але люди давали майстрині яйця, фарби, віск. Займалася писанкарством колись сама Ольга Никифорівна та її сестри. Але так багато, як їхня бабуся, вже не писали. Фарби для писанок купувалися або виготовляли з природних матеріалів (кора яблуні, цибулиння). Традиційно на писанках малювали такі орнаменти: «рожа», «дуб», «розбитий хрест», «сорок клинців».

Гойданки для малят та молоді

А ще бабуся розповіла свої дитячі спогади про народні гуляння у святкові дні:

-Ще до війни (до 1941-го року, – пр. авт.) у нашому селі ставили перед Паскою дві гойданки біля Мойсеєвого ставу. Нижче, на долині, для малих дітей ставили гойданку на чотири коляски. Мами приводили своїх дітей туди. А хлопцям, які згори крутили цю гойданку, давали якісь гостинці. По писанці чи пасочку. А на горі, де колись була школа, ставили гойданку  для молоді. Це уже була на шість колясок, але туди вже діти не йшли. Дівки приходили кататися, а парубкам приносили писанки, щоб катали їх.

Бабуся розповіла, що у піст не каталися. Та й інші розваги також були заборонені. Хіба що вже навесні співали веснянки. Одну вона й досі пам’ятає:

-Вербовая дощечка, дощечка,
По ній ходить Насточка, Насточка.
Де ж ти, Настю, бувала, бувала,
Як діброва палала, палала.
А я була у місті, у місті,
Купувала хлопцям перстінці, перстінці.
А дівчаткам обручки, обручки,
Та й на їхні білії ручечки.

Увесь піст усі діти також постилися, але лише у неділю їм дозволялося молоко та молочні продукти:

-Увесь піст ніхто в мене не побачив шкварка в хаті. Олія, цибулька – то й усе, на чому готувалася їжа, – розповідає Ольга Никифорівна.

Схоже зафіксував відомий етнограф

Традицію катання на гойданках описав у своїй книзі “Звичаї нашого народу” український етнограф, фольклорист Олекса Воропай (1913-1989 рр.):

Був колись звичай на Великдень гойдатись на гойдалці. Я не відважуюся запевнити читача, що цей звичай був поширений по всій Україні. З певністю можу сказати лише про Херсонщину, південну Київщину, Таврію та все Лівобережжя з Слобожанщиною включно.

Будували гойдалку парубки. Це була досить проста споруда: закопували в землю два стовпи, вгорі з’єднували їх перекладиною, з допомогою залізних кілець чіпляли дві голоблі, до яких внизу прикріплювали дошку.
Гойдалка на селі під час Великодня — це був центр розваги всього села: від самого ранку до пізнього вечора, на перший, другий і третій день свят біля гойдалки роїлись, бувало, дівчата, хлопці, діти та й поважні люди. Тут вже грали в крашанки.
Великодня гойдалка була не тільки в селах, а і в містах. Так, в Одесі десь аж до 30-х років нашого століття рік-у-рік на Великдень була гойдалка разом з «каруселею» на «Куликовому полі», біля головного двірця. Сюди збиралася маса людей, а найбільше молоді.
Тепер це тільки розвага, але колись в основі цього звичаю була поважна мета: очищатися повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. А звідси: хто очиститься, той буде здоровий, а хто не очиститься — буде хворіти. У Боснії, Герцеговині, Сербії, а частково і в нас та на півдні України існує повір’я, що хто погойдається на гойдалці в Лазареву суботу (у нас, властиво, на Великдень), той весь рік буде здоровий, а хто не погойдається, у того буде боліти голова.

Читайте також:

Вінничанка перемогла у Великодньому конкурсі “Дерево життя” у Кракові

Майстриня вважає, що подільська писанка має стати родинною традицією

Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз»