85-річна жінка на Рівненщині десятиліттями живе на хуторі без електрики

Коли великі міста здригаються від блекаутів, а мегаполіси вчаться жити за графіками відключень, на межі Рівненщини є місце, де час ніби зупинився. Хутір Юзепівка. Тут немає електромереж, немає галасливих вулиць, а єдиним зв’язком із цивілізацією є старе радіо та павербанк, який передають діти. Тут живе 85-річна Ніна Лемех – жінка, для якої «життя без світла» – це не тимчасові труднощі, а щоденна реальність упродовж восьми десятиліть.

Хутір, що вимер

Сьогодні Юзепівка – це лише назва на карті та кілька вцілілих стін. Ще у 1970-х роках тут було життя: 15 хат, дитячий сміх, спільні свята. Більшість будинків знесли, родини виїхали ближче до доріг та електрики. Залишилася лише хатина пані Ніни та дім її 84-річної братихи (дружини покійного брата) Галини. Це останній живий слід зниклого хутора серед полів, які щозими стають непрохідними.

Для пані Ніни світло – це розкіш, якої вона ніколи не мала вдома. В її хаті не горять люстри, не гуде холодильник, а вода не біжить із крана. Проте її побут – це приклад феноменальної адаптивності української жінки до найсуворіших умов.

Рецепт виживання: акумулятор, солярка та павербанк

Для пересічного українця «життя без світла» – це кілька годин дискомфорту з павербанком. Для пані Ніни – це ціла епоха. В її оселі ніколи не було проводки.

Її ранок починається не з кавомашини, а з розпалювання груби. Воду вона бере з колодязя, до якого взимку іноді треба пробивати тунель у снігу. Влітку ж відсутність електрики стає ще складнішим випробуванням: без холодильника продукти псуються миттєво.

Літом вельми погано, все скоро кисне. Мусиш готувати на один раз або нести в глибокий льох, де ще тримається холодок, – ділиться жінка.

Проте сучасність таки знайшла шлях до її оселі. На дверях за допомогою скотчу прикріплена тонка LED-стрічка. Її змайстрував добрий знайомий Василь. Вона живиться від автомобільного акумулятора, який час від часу забирають у село на зарядку. Коли ж акумулятор виснажується, пані Ніна дістає річ, яка служть їй десятиліттями – стару скляну лампу, що працює на солярці.  

Зв’язок із рідними тримається на павербанку. Жінка називає його рятівним колом, якого вистачає на два тижні економних розмов.

Якби не це, то я не знаю, як балакати. Дочка купила, вистачає на два тижні чи трохи більше, – розповідає пенсіонерка.

Але найбільший виклик – це зима. Коли дороги замітає так, що до найближчого села Моквин треба йти годину крізь замети, пані Ніна залишається відрізаною від світу. Холодильником для неї слугує сіни: продукти виносять на холод, сподіваючись, що морози не будуть надто лютими або, навпаки, занадто слабкими.

Економіка виживання: дрова за ціною чотирьох пенсій

Найболючіше питання для мешканки хутора – опалення. В хаті стоїть груба, яка вимагає постійної «годівлі» дровами. Ціни на паливо сьогодні стали непідйомними для самотньої людини.

• Пенсія пані Ніни: 4 000 гривень.
• Вартість машини дров: від 13 до 15 тисяч гривень.
• Машини ледь вистачає на зиму, якщо топити ощадливо. Це чотири мої пенсії за раз треба віддати, – розповідає вона.

Фактично, одна закупівля дров дорівнює чотирьом місячним виплатам пенсіонерки. Без допомоги дітей та зятів, які рубають деревину, вижити було б неможливо. Іноді доводиться наймати людей із сусідніх сіл, але й там розцінки «кусаються» – 300-500 гривень за робочий день.

Пані Ніна також самотужки підрізає вільху, що росте поруч із хатою, аби зекономити кожне поліно. Це боротьба за тепло, яка триває щодня з жовтня по квітень.

Життя, прошите працею

В її спальні, на ліжку, стоять вишиті подушки – символ охайності старої школи. На стіні – портрет батька з вусами. Життя пані Ніни ніколи не було легким. Вона пережила смерть маленьких братів і сестер, які згасли від хвороб ще в дитинстві. Потім була важка робота в колгоспі.

35 років на одному місці. Дадуть по гектару льону на руки. Пальці розпухали так, що ввечері плакала від болю, не могла ложку тримати. Отак ми ту пенсію заробляли, – згадує жінка.

Особисте щастя теж було коротким. Перший чоловік виявився жорстоким («вельми бився»), з другим прожила лише три роки до його смерті. Більшу частину життя пані Ніна тягнула все господарство сама: діти, корова, сінокоси, дрова. Можливо, саме ця загартованість і дозволяє їй сьогодні посміхатися гостю, попри 13 градусів морозу за вікном.

Чому не в місто

На питання, чому вона не переїжджає до доньок у цивілізованіші села, пані Ніна відповідає з гідністю, притаманною людям її покоління:

У своєму кублі найкраще – що схотів, те й зробив. У село перейдемо, як уже ноги не будуть тягти,- каже жінка.

Це не просто впертість – це глибокий зв’язок із землею, на якій вона пропрацювала 35 років у колгоспі, де від важкої праці з льоном «пальці розпухали». Її життя було низкою випробувань: раннє вдівство, самостійне виховання дітей, тримання корови, нескінченна робота.

Погляд з хутора на велику війну

Попри ізоляцію, пані Ніна добре знає, що відбувається в країні. Через старе радіо вона слухає новини про фронт, про обстріли Києва, про політичні перипетії у світі.

То, бач, Зеленський хоче говорити з путіним, а путін – ні. І той Трамп, американець… Чим воно закінчиться, один Бог знає, – зауважує вона.

Читайте також:

Температура тіла 35 і нижче: чим небезпечне переохолодження та як уберегтися

Солона вода та «поховання» живцем: що приховують стіни військового коледжу

Яна ТИХОЛАЗ, «СічНьюз»