Ігор Хмара залишився навіки в небі, але тепер мріє літати син Героя

23 лютого виповнилося би 40 років військовому льотчику Ігорю Хмарі. Але йому назавжди залишилося 37… У травні 2022 року пілот Ігор Хмара та штурман Ілля Негар не повернулися з бойового завдання. Мужніх захисників українського неба з найвищими почестями поховали у рідній Вінниці. Усі тоді чули, як, розсікаючи повітряний простір над містом, два літаки-винищувачі проводили в останній політ екіпаж СУ-24.

Про небо мріяв із дитинства

Вчора на честь земного дня народження Ігоря Хмари та в роковини російсько-української війни вінничани прийшли вшанувати атлантів Повітряних Сил. Вечір памʼяті «Небо Хмари» провели у Вінницькому міському палаці дітей та юнацтва. Незважаючи на повітряну тривогу, ніхто не розійшовся. В укритті пліч-о-пліч сиділи та плакали чужі та водночас рідні люди: сім’ї полеглих, друзі, соратники, колеги захисників, просто вінничани… Перші три ряди – матері загиблих воїнів.

Серед них – мати пілота Лариса Хмара. Вона розповіла про дитинство Ігоря, про свій біль та віру. Пані Лариса згадувала, що син ще змалечку марив небом, ще з садочка виховательки жартували про те, що Хмара в небо хоче.

Я досі не можу вимовити слово «був»… Але був лютий 1985 року, коли народився мій син. Тоді були страшенні морози, до мінус 20, лежав сніг і дуже холодно, але на душі – дуже тепло, – ділиться спогадами мати. – Через 37 років – знову лютий, не з такими морозами… Але він для нас такий темний, такий довгий, що ми три роки ще не можемо оговтатися.

Синочок рано почав ходити, рано почав говорити. І рано сказав, що стане льотчиком, як розповіла Лариса Хмара. Цій мрії він не зрадив:

Цікавився авіацією, ходив у клуб авіамоделювання, багато займався спортом, читав. А, коли став старшим, прийняв рішення про освіту. Вчитися було важко через велике навантаження. Розповідав, що ввечері прямо приповзав у казарму з думкою: «Нащо я сюди поступив?». А вранці вставав, відпочив і радів, що сюди вступив.

У 2002 році Ігор вступив до Харківського Національного університету Повітряних сил, закінчивши навчання у 2006 році. Тоді й прибув у Старокостянтинів до 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка. Весь час служив тут на різних посадах – від старшого льотчика до командира авіаційної ескадрильї.

З 2014 року брав участь в АТО/ООС. З початку повномасштабної війни екіпаж Ігоря виконав 14 бойових вильотів, підтримуючи дії піхоти. Завдяки цьому було знищено десятки одиниць військової техніки ворога та сотні окупантів. Льотчики 7-ї бригади підполковник Ігор Хмара та майор Ілля Негар загинули 19 травня 2022 року під час бойового завдання на Донеччині.

Схожі, мов брат та сестра

В Ігоря Хмари залишилися сини Максим та Ілля, дружина Світлана. Родина проживає у Старокостянтинові на Хмельниччині. Учора рідні героя приїхали до Вінниці розповісти нам, якою світлою та справжньою людиною був їхній батько та чоловік.

Ігоря направили у Старокостянтинів, де ми зустрілися в його перший робочий день – і більше не розставалися. Ми були з Ігорем дуже схожі. Відчували один одного. Я телефонувала, якщо у нього були негаразди, а він дивувався, звідки ж я дізналася. Ми й зовні схожі, недарма всі говорили: «Ви – брат та сестра, а це – ваша мама», – показує на свекруху дружина Світлана Хмара. – Ігор був чуйний, веселий, турботливий, добрий. Багато часу чоловік був у відрядженнях. Коли почалася війна, земля пішла з-під ніг. Чекали дзвіночка, повідомлення. Багато разів повертався, кожен раз – як востаннє. Хоча ми про це не говорили.

Перед останнім відрядженням чоловік купив інструмент. Був мисливцем, рибалкою, але мріяв на пенсії зайнятися столяркою:

Радів цьому набору інструментів, радість була в очах… Але не так сталося. 19 травня зранку коротко поспілкувалися. А далі він уже не відповідав…

Ще ніхто їм офіційно не повідомив чорну звістку, але дружина льотчика сказала дітям: «Ваш батько – уже Янгол».

Я дуже пишаюся їхнім екіпажем. Такого, мабуть, в Старокостянтинові не було. Один одного доповнювали. Я дивилася на них – і дивувалася. Коли один військовий сказав Іллі: «Чому ти з Хмарою літаєш? Пішов би на підвищення». Він відповів: «Мені важливо те, що я з ним». Ілля став нам як рідний. Мамі – як син, мені – як брат.

Мріє продовжити справу батька

Світлана розповіла, що покійний чоловік дуже любив дітей: і рідних, і дітей друзів, похресників. Вона завжди мріяла побачити, яким же він турботливим та люблячим буде дідусем. Уявляла, як він зі своїми внуками буде бавитися. Не судилося…

Наші діти – це дві його частинки. Вони багато в чому схожі на батька. Він і досі біля нас, оберігає та навчає, – каже вдова льотчика.

Їхні сини навчаються у Старокостянтинівській школі №1. Молодший Ілля – п’ятикласник, а старший Максим цього року стане випускником. Зовні він дуже схожий на тата, а ще юнак мріє продовжити справу батька, хоче також стати пілотом.

Батько був дуже сміливим. Розповідав, з якого пекла прилітав, що важко навіть уявити. Він був професіонал своєї справи. Я не вірив, що його чекає така доля, – зізнався син Героя.

«Вони зупинили ворога і дали нам час»

Командир 7-ї бригади тактичної авіації Євгеній Булацик також приїхав згадати побратимів. Мужній професійний військовий згадував «найусміхненіший екіпаж усіх Збройних Сил України». І плакав, не соромлячись свого болю через втрату найкращих синів України:

Ніхто ніколи не відмовлявся від виконання завдання, як би складно чи страшно не було. І навіть у цей перший день, не будучи до кінця підготовленими. Адже треба десятиліття, щоб стати професійним бомбардувальником. Ми  три роки тому втратили перший екіпаж, але цю роботу тоді не зупинили, навіть зазнавши втрат. Завжди була надія на нашу молодь. Ніхто жодного разу не сказав, що не готовий.

Командир переконаний: найбільша заслуга Героїв у тому, що, виконуючи бойові завдання, втрачаючи свої життя, вони дали всім Збройним Силам України час. Підготуватися до війни, відновити свої сили, знайти нові рішення в застосуванні старих зразків озброєння. Вони зупинили колони ворога, які за тиждень планували бути в столиці, готувалися до парадів в Києві, Харкові:

Вони подарували нам час, але у них самих цього часу вже не залишилося… Вони назавжди залишаться у нашій пам’яті, у списках нашої частини, у наших серцях.

Янголи тримають наше небо

Льотчики були не лише земляками та колегами, а справді рідними. Ріднею стали і військові, і їхні сім’ї, розповіла Антоніна Негар, дружина покійного штурмана:

Іллюшка з Ігорем наче справді були як братики. Наскільки один одного доповнювали і не могли один без одного. Перший раз, як почалася повномасштабна війна, Ілля полетів сам. І говорив, що хвилюється і чекає, щоб Ігор якомога швидше прибув. І щоб вони літали разом.

Їхній екіпаж вирушив разом у свій останній політ, разом вони й зараз там. Нескорені янголи неба, які тримали та тримають наше небо… Ми ніколи не забудемо вашого подвигу. Вічна і світла пам’ять Героям!

Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз»,
фото автора

Читайте також

Волонтери «Тетрісу» розповіли, чому їхні «волохаті» сітки вподобали військові

Зі сльозами на очах Володимир Козюк представив 24 картини про війну