Під обстрілами робив штучне дихання і виніс на спині пораненого побратима

Для головного сержанта роти 32-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Михайла найбільша честь — бути поруч зі своїми бійцями у найважчі моменти. Його лідерські якості — спадок від батька, офіцера-десантника, який загинув у 2014 році. Лють до ворога загострилася після втрати побратимів, а мотивацію він черпає у думках про майбутнє своїх дітей.

Постійно на передовій

З початком повномасштабного вторгнення Михайло, який до цього працював бригадиром на будівництві, залишив Київ і повернувся до рідного Овруча на Житомирщині, аби вступити до тероборони. З лютого 2023 року служить у лавах ЗСУ. Після курсів лідерства став командиром відділення.

Бути сержантом — це бути прикладом, — каже він. — Якщо ти ведеш людей за собою, їхній дух міцнішає.

Михайло постійно на передовій — в окопах, на «нулі». Він переконаний: командир має бути там, де найгарячіше, щоб у вирішальний момент підтримати бійців.

Опинившись в епіцентрі штурму, взяв командування на себе

Цей бій стався 7 березня 2025 року. Дізнавшись про підготовку ворожої атаки, Михайло за 15 хвилин зібрався й три години йшов пішки з боєкомплектом та зв’язком до позицій. Опинившись у самому епіцентрі штурму, взяв командування на себе.

Перший накат — шість, другий — три. Всіх ліквідували. Нас атакували 12 годин, — згадує він.

Під час бою важко поранили побратима. Михайло наклав п’ять турнікетів. Під обстрілами ніс його на спині близько кілометра, робив штучне дихання, поки не передав медикам. Саме рішучість врятувала життя товариша.

Піхота проти танку і «Граду»

Ще один запеклий бій, на Куп’янському напрямку, тривав близько восьми годин. Сім українських воїнів протистояли переважаючим силам ворога.

Нас розбирали танк, міномет, СПГ. Піхоту відбили, але арта й “Гради” змусили відходити, — каже Михайло.

З позицій вийшло лише шестеро, двоє без поранень. Того дня героїчно проявив себе молодший сержант Максим Підгорський, який утримував лівий фланг.

Сила у спадок
Михайло впевнений, що енергійність і здатність вести за собою — сімейна риса.

Батько служив у десантних військах в Одесі, командував до самої пенсії. Мабуть, від нього в мене цей характер.

Вдома на Михайла чекають дружина, син і донька.

Є за що воювати, — говорить він твердо.

Його мрія — після перемоги повернутися додому та перш за все побачити дітей. Але поки війна триває, Михайло залишається на передовій і планує й надалі навчати бійців захищати рідну землю.

Читайте також:

Мінометниця Сталевої бригади пишається трьома своїми неповнолітніми дітьми

«Мріяли, але не встигли зачати дитину»: історія вдови воїна ЗСУ

Фелікс ЖАНІН, за матеріалами 32-ї окремої механізованої бригади