“Він ділився останнім шматком хліба”: пам’ять про Героя, який загинув у полоні

“Тату, я маю дівчину”, – сказав Антон своєму батькові у новорічну ніч 2022 року. Олександр усміхнувся: “Якщо кохаєш – не зволікай”. Згодом син повідомить, що вирішив одружитися. Батько схвалить і благословить. Уже в полоні Олександр дізнається з листа дружини, що Антон став чоловіком і батьком. Прочитає – й заплаче від радості. Та онука Матвійка, який народився, коли дід був у полоні, він так і не побачить.

“Хто, як не я?”

Олександр Грицюк народився у селі Рудники на Волині, згодом жив із родиною в Ківерцях. Працював будівельником – усе, до чого торкались його руки, було зроблено з любов’ю.

У нас удома кожен цвях, кожна плитка – це Сашина робота. І ремонт, і бруківка, і бесідка у дворі. Він усе робив сам, – розповідає дружина Оксана.

У березні 2022 року, щойно росія розпочала повномасштабне вторгнення, Олександр не вагався: добровільно пішов до лав Збройних сил України. Служив водієм-механіком у 110-й окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Перед від’їздом сказав дружині слова, які вона запам’ятала на все життя:

Хто, як не я? Якщо я сьогодні не піду, вони завтра прийдуть вас ґвалтувати, – казав Олександр.

Уже за кілька тижнів, у квітні, під час боїв під Новобахмутівкою Олександр отримав поранення. Його разом із побратимами взяли в полон.

Людяність, яка не зламалась

Спершу чоловіка утримували в Оленівській колонії на Донеччині. Пізніше його співкамерник, боєць Михайло Калашник, який згодом повернувся з полону, розповів Оксані епізод, який став символом усього життя її чоловіка:

Ми кілька днів нічого не їли. Саша знайшов у бушлаті маленький шматок хліба. Не сам з’їв – розділив між усіма. Усім по крихті дісталося. Поділився останнім,- каже Михайло.

За українську мову Олександра били. За відмову говорити російською – карали. Листи від дружини, які він ховав під матрацом і до яких торкався після побоїв, забирали. Але навіть у неволі він зберігав гідність і віру в повернення.

Побратими згадують: коли отримав звістку, що став дідусем, усміхався й розповідав усім у камері: “В мене онук народився”. Того дня співкамерники віддали йому всю їжу, що мали – “щоб було свято”.

Дружина, яка чекала

Оксана пригадує кожну розмову. Дев’ятого квітня 2022 року вони говорили телефоном востаннє. Через пів години він уже не відповідав. А вранці його телефон був поза зоною.

Я не знаходила собі місця. Думала, може, поранений, може, зв’язку немає. Але коли мені почали телефонувати знайомі й питати: “Чому ти не кажеш, що Саша загинув?”, я збожеволіла від страху, – згадує жінка.

У військкоматі запевнили, що з ним усе гаразд. Та невдовзі з’явилось відео в російських телеграм-каналах: серед полонених жінка впізнала свого чоловіка – з перев’язаною головою.

Згодом прийшов лист – надрукований, не його почерком: “Нахожусь в российской федерации. Кормят, одевают, условия хорошие”.
 Олександр ніколи не спілкувався російською. Пізніше співкамерники підтвердять – його змушували підписати такі листи, щоб родини «заспокоїти».

“Він витримає”

Довгі місяці родина не знала, де саме перебуває Олександр. У лютому 2023 року з полону звільнили українця Владислава Арнаута, який сидів з ним в одній камері.

Він сказав, що Саша у В’язьмі, у Смоленській області. Сказав, що тримається, що ще живий. Я трохи заспокоїлась, – розповідає Оксана.

Та згодом Владислав попросив пробачення: “Оксано, там був ад”.

Інший звільнений – Едуард Сова із Закарпаття – пригадував, що Олександра змушували стояти по 16 годин, не давали їсти, а на свята кидали в кашу шерсть собак, якими полонених залякували.

Загибель і повернення

16 листопада 2023 року серце Олександра зупинилося.
Рідним тіло повернули лише в січні 2024-го. Важив він удвічі менше, ніж до полону – лише близько 50 кілограмів. На тілі були сліди побиття.

Офіційною причиною смерті в російських документах вказано пневмонію, в українських – туберкульоз легень. Але ті, хто сидів поруч, стверджують: хвороби не було – організм просто не витримав тортур.

Після повернення тіла родина наполягала, щоб у довідці про смерть з’явилось правдиве формулювання – «загинув у полоні». Лише після звернень до Координаційного штабу це уточнення внесли.

Пам’ять, яку не стерти

Антон, син Олександра, нині виховує двох дітей – хлопчика Матвійка та доньку Сашу. Каже: назвали її на честь дідуся.

Я мріяв бути, як тато. Він навчив мене не опускати рук, навіть коли важко. Казав: “Як маєш проблему – усміхайся і вирішуй її”. Я стараюсь так жити, – каже Антон.

Його дружина Аня – та сама, про яку Олександр дізнався напередодні війни. Тепер вона – частина родини, яка разом тримається за пам’ять.

Оксана приходить на могилу чоловіка майже щотижня. Приносить квіти, розповідає про онуків, про те, як розцвітає сад, який садив він.

Я не можу змиритися. Після кожного обміну дивлюся списки – може, помилка? Хоч розумію, що ні. Але все одно чекаю, – каже вона.

Людина, яка не залишила образу

Олександр був тим, хто вмів підтримати навіть у найтемніші дні. Дружина згадує:
 

Я могла прийти з роботи засмучена, а він починав жартувати, і все – настрій уже кращий. Він умів усіх розвеселити,- з легкою посмішкою розповіла дружина.

Син додає:

Батько не вмів казати “не вмію”. Якщо щось треба – він зробить. Я завжди хотів бути схожим на нього.

Його побратими кажуть: Олександр не залишив після себе образи – лише вдячність, повагу і світлу пам’ять.

«Contra spem spero» – надія всупереч усьому

На алеї Слави Ківерцівського кладовища, серед інших захисників, – портрет усміхненого чоловіка з добрими очима. Це Олександр Грицюк. Йому було лише 47.

Доброволець, батько, дідусь.
Людина, яка не втратила гідності навіть у найстрашніших умовах.
Українець, який поділився останнім шматком хліба.

Читайте також:

У Вінниці родини загиблих воїнів посперечалися через мурал «азовцю» Гринцевичу

На протезах захищав Бучу від окупантів і загинув, прикриваючи відхід побратимів

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”