Зустрічалися під час чергувань: історія кохання нацгвардійців із Вінниці

Їхню історію кохання сміливо можна назвати сценарієм для фільму. Юрій закохався з першого погляду й був готовий долати сотні кілометрів лише заради чашки кави поруч із нею. Вікторія ж потай від батьків пішла на службу. Згодом брала участь в АТО, рятуючи життя. А далі – повномасштабна війна, розлука та нове возз’єднання.

«Іскра спалахнула одразу»

Сьогодні заступник командира роти по роботі з особовим складом старший лейтенант Юрій Вовк та санінструктор-дезінфектор старший сержант Вікторія Вовк виховують двох дітей: семирічну Крістіну та дворічного Артема. Служать у вінницькому підрозділі Національної гвардії України. Саме тут у 2017 році й розпочалася їхня спільна історія.

Тоді Юрій був начальником варти, а Вікторія – фельдшером у стрілецькому батальйоні. Вони служили поруч, але в різних ротах. Зустрічалися під час добових чергувань, у коридорах та біля медпункту.

Я завжди знаходив причину зайти до неї. Пам’ятаю нашу першу зустріч – вона проходила повз. Красива, щойно прийшла служити. Іскра спалахнула одразу, – усміхається Юрій.

Чим підкорив красуню

Просто колеги й друзі, – так згадує початок знайомства Вікторія. – Я тоді зовсім не планувала нічого серйозного.

Спочатку були розмови за кавою після зміни – спокійні й невимушені. Юрій підкорив її своєю стриманістю, надійністю та вмінням тримати слово. Саме це поступово стало для неї важливішим за гучні зізнання.

Коли Вікторія поїхала у відпустку, Юрій зателефонував:

Я десь біля моста… Куди їхати?

Вона подумала, що жартує. Адже хто справді поїде понад сто кілометрів заради кави? Та він приїхав.

Я одразу зрозумів, що це не просто симпатія. Це кохання, – говорить Юрій.

Він приїздив майже через день після служби. І вже за чотири місяці вони подали заяву до РАЦСу. 14 лютого 2018 року стало особливим днем для родини Вовків.

Я спеціально обрала цю дату, щоб він ніколи не забув, – жартує Вікторія.

Випробування кохання

Військове кохання має свої випробування. Обоє стали до лав захисників свідомо.

Юрій – син десантника. З дитинства чув розповіді про братерство й службу. У 2014 році прийняв рішення піти до війська, попри застереження знайомих. Після навчання служив у Маріуполі, де втратив побратима – про це й досі боляче згадувати.

Вікторія після медичного навчання рік працювала у лікарні, але у 2016 році підписала контракт. Мама хвилювалася й не знала про її остаточне рішення, а батько підтримав.

Я хотіла бути корисною. Стала інструктором з тактичної медицини й навчала гвардійців рятувати життя, – згадує вона.

У 2021 році Вікторія вирушила у район бойових завдань. Доньці тоді було лише три роки. Але Юрій підтримав дружину.

Я впевнений у ній. Вона сильна і розумна, – каже він.

Що навчила цінувати війна

Після її повернення минув лише тиждень – і почалося повномасштабне вторгнення.

Ми приїхали до частини разом із донькою, бо не було з ким залишити. Потім передали її батькам. Були розлуки, різні завдання, але ми вистояли, бо розуміли одне одного, – розповідає Вікторія.

Війна навчила нас цінувати кожну хвилину разом, – додає Юрій.

Вони переконані: те, що обоє військові, – їхня сила. Вони розуміють специфіку служби, нічні тривоги й відрядження без зайвих слів.

Не кожен чоловік відпустить дружину у відрядження, але я їй довіряю, – каже Юрій.

І не кожна жінка поїде з дитиною під обстріли. Але я знаю свій обов’язок і знаю, що поруч зі мною Юрій, – відповідає Вікторія.

Їхня сила – у взаємній повазі, вмінні говорити й бути командою. Сьогодні пара мріє про мирне життя для своїх дітей і власний дім, де їхня любов розквітатиме без сирен і тривог.

Читайте також:

Бойовий медик «Німець» рятував не лише поранених бійців, а й котів

Захисник в останню хвилину свого життя привітав онучку із Днем народження

Фелікс ЖАНІН, за матеріалами Вінницького підрозділу НГУ