“Над головою гуділи ворожі літаки”: вторгнення очима школярки з Херсона

До четвертої річниці повномасштабного вторгнення ворога сайт “СічНьюз” підготував незвичний матеріал. Своїми емоціями і переживаннями із читачами ділиться юна переселенка із Херсона. Кіра побувала під окупацією ворога та відчула щастя після звільнення ЗСУ рідного міста.

Певний час дівчина із родиною мешкала на Західній Україні, а нині перебуває у Вінниці.    

“Безтурботне дитинство закінчилось 24 лютого”

Я – Кіра Шейко. Мені 11 років. Я народилася в Херсоні. Жила у цьому місті, ходила до садочка, потім до школи. 

Я займалась танцями. Мені дуже подобалось танцювати, їздити на виступи у нашому та інших містах. Я мала багато друзів, багато гуляла та раділа життю.

Але моє безтурботне дитинство закінчилось 24 лютого 2022 року, коли в нашу країну зайшли окупанти, і росія почала війну. Я дуже злякалась, бо на той момент не знала, що це таке. І не розуміла, якою страшною війна є.

Тому першого ж дня із початком військових дій ми з сім‘єю виїхали в більш безпечне на той час місце. Зокрема, у село Качкарівка (Херсонської області) до моєї бабусі. Я зраділа, що буду проводити з нею багато часу, адже бачилися не так часто.

Приїздила до бабусі тільки на літні канікули. А потім поверталася додому, до міста. Бо починався навчальний рік, також треба було продовжувати ходити на тренування з танців.

“Більше не могла навчатися, адже окупанти заглушили зв’язок”

На початку війни ми були у бабусі досить довго – із зими до осені. Я навчалась онлайн і раділа, що ця війна не торкається мене. Проте не весь цей час там було безпечно. До села, де ми перебували, теж зайшли окупанти.

Ми продовжували там жити, адже у Качкарівці все ж було безпечніше, ніж у великому місті.

Після того, як росіяни прийшли, я більше не могла навчатися. Адже вони заглушили увесь зв’язок. Ми сиділи у селі та навіть не могли прочитати новини і побачити, що відбувається у нашій країні.

Згодом пропало і світло. Мені було дуже страшно, адже в селі стало не так безпечно, як було раніше. Я бачила, як літають ракети. Над моєю головою гуділи ворожі літаки, почались вибухи. І ми вирішили повернутись до Херсону.

Приїхали до мого рідного міста та побачили багато розбитих будівель. Я не могла повірити своїм очам, мені було дуже страшно там знаходитись. В Херсоні лунали постійні вибухи. Я боялась, але вірила, що окупанти скоро підуть з нашої землі.

“Українських військових зустрічали зі сльозами на очах”

Згодом і у Херсоні ми залишились без світла, я знову не могла навчатись. Нас дуже сильно почали обстрілювати, але одного дня сталось диво. Херсон звільнили від окупантів. Я побачила українських, наших військових! Усі ми зустрічали їх зі сльозами на очах та подякою за те, що вони нас захищають.

Того дня усе місто було наповнене людським сміхом, сльозами щастя. Люди, нарешті, перестали боятись виходити на вулиці. Цей день я запам’ятала на все своє життя.

В місті по-справжньому було велике свято. Усі люди раділи, що, нарешті, стали вільними.

Проте так продовжувалось недовго. Після звільнення росіяни почали дуже сильно обстрілювати Херсон та просто рівняти його з землею.

“Продовжую боятись до цього дня”

І знову у нас з сім’єю не було багато часу на роздуми. Ми повинні були покинути місто для збереження життів. Поїхали на Івано-Франківщину, куди ворог не дістався. Там ніякої загрози для мене та нашої родини не було.

На деякий час я стала спокійною, бо, нарешті, була далеко від війни. Я бачила її на свої очі. Проте знала, що бачила не найстрашніше, що могло бути.

Я була в безпеці, але завжди знала, що там, далеко від мене, просто пекло. Гинуть безневинні люди та тваринки, а нашим військовим дуже важко відстоювати землі України.

Згодом я переїхала до Вінниці та до цього часу живу тут.

За цю війну я бачила багато жахів. Я боялась за себе, за свою родину, за своїх рідних та продовжую боятись до цього дня. Війна — це дуже страшно. Але всі ми віримо, що вона закінчиться. Закінчиться якнайшвидше!

Читайте також:

Ліцей МВС у Вінниці носитиме ім’я Героя України Назарія Гринцевича

Виготовили паперових ангелів, щоб вшанувати загиблих Героїв

Кіра ШЕЙКО, для “СічНьюз”