Невідомість, тортури та німота: як дружба врятувала захисників у пеклі полону

Ця історія – про людську стійкість, здатність зберегти глузд у нелюдських умовах та про силу дружби, що стає єдиним промінчиком світла, коли надія майже згасає. У випуску програми “Я не забуду” герої Микола та Юрій відверто розповіли про жахи, які їм довелося пережити у російському полоні, де катування, голод та психологічний тиск були щоденною реальністю.

Голод як інструмент тортур

Харчування в полоні було жахливим і принизливим. Полонених годували лише “водичкою з картоплею” – густої їжі не було взагалі, лише вода і порізана картопля. Часто на доступ до цієї баланди доводилося чекати годинами.

Там на секундочку близько тисячі осіб, і ти чекаєш, поки всі поїдять, і ти стояв десь ну по чотири години, чекав, поки дійде твоя черга, щоб поїсти, – ділиться Микола.  

Воду доводилося збирати з конденсату, який стікав по стінах, ставлячи пляшку під краплі. Навіть під час прийому їжі полонених змушували співати російський гімн.

“Нас били, як собак”

Микола та Юрій познайомилися в камері, куди Юрія буквально закинули після чергових знущань. Микола пригадує, що умови утримання були абсолютно нелюдськими:

Як собаку били електрошокером, гнили руки – ноги, травили нас, били, знущалися, допити влаштовували. Об’єднало спілкування і підтримка одного одного,- розповів Микола.

Полонені перебували в антисанітарних умовах, у тісних приміщеннях, де не вистачало повітря. Взимку було так само холодно, як і на вулиці, через вибиті вікна. За те, що вони українці, полонених постійно били. Заборонялося дивитися в очі ворогам, руки потрібно було тримати лише за спиною. Микола згадує жахливі подробиці:

Коли хлопці роздягалися – це прийомка називається – з тебе знімали всі речі, золото, срібло. Якщо в тебе набито щось патріотичне – герб зрізали. Я бачив це перед собою. Я боюся уявити, яка це біль, коли тобі без знеболювальних просто ріжуть шкіру, – пригадує Микола.

Окремим видом садизму було використання собак, яких нацьковували на людей, після чого рани гнили, бо медичної допомоги майже не надавали.

Спроба сфабрикувати злочин

Російські кати намагалися зламати Миколу, намагаючись повісити на нього неіснуючі злочини.

Вони сказали, що я сам замінував драматичний театр у Маріуполі і сам його підірвав. Це майже дві тисячі осіб. Ми бачили цей літак, ми бачили цей вибух, ми всі це знали, але на мене хотіли це звалити, – розповідає Микола.

Його били, катували, він втрачав свідомість, його відливали водою і знову допитували, але він не взяв на себе цю провину.

Мовчання як єдиний спосіб вижити

Один із найважчих моментів історії Юрія – його добровільна відмова від мовлення після жорстокого побиття “Доктором Зло” – так полонені називали лікаря, який знущався з них.

Він просто його вивів із камери і він його дуже сильно бив шокером. Юра не кричав, нічого. А коли його не було майже тиждень, його завели і сказали: забирайте це гівно. Він був напівмертвий, – розповідає Микола.

Після цього Юрій замовчав. Усі думали, що він втратив здатність говорити або збожеволів, але насправді це була свідома захисна реакція. Сам Юрій пояснює:

У якийсь момент я прийшов до висновку, що схоже, коли я говорю – я отримую “люлей” більше, ніж коли не говорю, – розповів Юрій.

Він зміг прошепотіти лише одне “спокійної ночі”, давши зрозуміти Миколі, що він живий і все ще може говорити, але вирішив замкнутися, щоб уникнути подальшого садизму.

Мати, що шукала сина крізь пекло

Мати Юрія, Мілана, пройшла власне пекло. Вона шукала сина, сидячи в російських Telegram-каналах.

Я пройшла через купу зустрічей, я йшла – шукала Юру, його нема, нема, нема. І обіймаються сини з мамами, з сестрами, дружини, діти щасливі. Я от серед цього щастя – я його не бачу, – ділиться пані Мілана.

Вона намагалася достукатися до світу, писала скарги, залучала іноземних журналістів, наголошуючи, що її син – хвора людина, яка не може свідчити проти себе, тому їм невигідно його утримувати. Коли Юрій повернувся, він важив майже вдвічі менше, мав неправильно зрослий перелом великогомілкової кістки, розтрощені зуби та діагностований мутизм.

Зустріч, що зцілює

У студії програми відбулася щемлива зустріч двох друзів. Микола зробив Юрію подарунок – книгу про новітню історію, в якій описані і їхні власні подвиги.

Ця історія – важливе нагадування про ціну, яку платять наші захисники, та про необхідність боротися за кожного, хто досі перебуває у полоні.  

Я набив татуювання “Freedom”, бо я вільний. Я дякую Україні за те, що вона здійснила обмін,- підсумував Микола.

Читайте також:

Повернувся з Данії, щоб захищати Україну: історія добровольця «Олекси»

Смерть замість служби: хто катував мобілізованих у полку “Скеля”

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”