FPV полюють на людей: вимушена переселенка розповіла про ситуацію на Запоріжжі

Тетяна Томашевська днями із родиною перебралася до Вінниці із Запоріжжя. Вона розповіла кореспонденту «СічНьюз» про нинішнє життя у буремному регіоні. З кожним днем жити стає все більш нестерпно.  

Еволюція стратегії ворога

Слава Богу, ані в окупації, ані в полоні ніхто з нас не був. Мій тато служив, побував у гарячих точках. Зараз списаний за станом здоров’я. Він має статус УБД та інваліда війни.

Загальна ситуація в Запоріжжі така ж, як і пишуть в новинах. Ми жили в місті, працювали і навчались. З початку повномасштабної війни і до сьогодні можна лиш спостерігати “еволюцію” обстрілів і стратегії ворога. 

Як би то не звучало, але ми звикали до всього. Ракети С-300 і Х-101, КАБи, безпілотники і дійшли до ФПВ- дронів. Насправді жахлива така штука. Хоч й невелика за розмірами, але велику біду може принести.

Іноді спали у підвалі

Жили постійно в стресі. За допомогою гаджетів контролювали, що де летить. Бувало, спали у підвалі. Але все одно продовжували працювати і навіть ходити до школи, у змішаному форматі. Бо дітям навчання дуже потрібно – це розвиток, спілкування і можливість відволіктися від сірих днів і постійних тривог.

Щодо сигналів повітряної тривоги – то легше сказати, коли її не було. Бо вони вимикаються, в найкращому випадку, хвилин на 15. Зрозуміло, не завжди під час тривоги є прильоти.

Звикли і до цього. По звуку могли орієнтуватись, що летить та чи далеко. Це не стосується ракет, бо там без варіантів.  

Коли ж почали разом із шахедами, КАБАми  літати і FPV, то життя в місті стало нестерпним. Бо росіяни цілять по автівкам, цивільним автобусам, маршруткам тощо.

Влітку за кілька будинків від нашого прилетіли КАБи. Ми якраз були на вулиці. У двір полетіло каміння велике, труби. Вилетіло вікно, пошкодило дах, машину.

Я не знаю, як ті булижники не влучили по нас. Ми вціліли, біжучи до підвалу. Але через цей жахливий свист діти злякались та й ми також. А поруч не стало трьох хат. І людей.

КАБи і реактивні шахеди

Тому ми вирішили поїхати за місто – до моїх батьків. Так, це далі від обласного центру, але ближче до лінії фронту. Тьфу-тьфу, через наше село тільки пролітало, а не падало. Тож вже було спокійніше.

Але війна триває. На жаль, вона розвивається. Тож прийшов час, дістало й нас. До села почали прилітати реактивні шахеди, були й КАБи. І знову ось ті жахливі FPV, які могли ганятися навіть за людьми.

Укриттів в селах майже нема. Тож за укриття мали власний дім, який ставав незламною  фортецею для кожного жителя. Після перших прольотів в житлові цивільні будинки стало зовсім моторошно.

Коли трошки починає темніти – на полювання виходять вони – невідомі і моторошні по звуку  FPV.  Тож люду в селі вже побачити майже нереально, всі по хатках. 

З кожним днем ставали небезпечнішими

З часом стало страшно і в селі, де була надія пересидіти весь цей жах. Прильоти стали регулярними, нерви розхитанішими. Тому було прийнято рішення виїхати, поки це можливою. Адже траси вже з кожним днем ставали небезпечнішими.

Люди звикають. До всього. І навіть до такого. Поблизу лінії фронту також живуть, працюють, радіють. Діти, хоч й на 3 годинки, але ходять до садочків. Є їжа, вода, розваги та все, що потрібно.

Багато виїхало із міста та нашого села. Бо прагнемо жити більш-менш нормальне життя, а особливо хочеться кращого дітям.

Ми у Вінниці зараз фізично, але наші серця вдома. Поруч із рідними, які залишилися поруч із своїми домівками. Але є велика надія, що незабаром всі ми, кого розкидала війна по Україні та світу,  знову зберемось за одним сімейним столом!

Читайте також:

Малюку могли зламати шию під час пологів, на Житомирщині почали розслідування

У Києві різко зросла захворюваність на грип та ГРВІ серед дітей

Михайло ШАФІР, «СічНьюз»