Людмила Менюк із Гайсина стала першою жінкою-керівницею бронетанкової служби

У Гайсині, що на Вінниччині її знають як активну правозахисницю, у війську – як першу жінку-керівницю бронетанкової служби, а для міжнародної спільноти в Давосі та Вашингтоні вона стала голосом української матері, яка змінила цивільну сукню на піксель, щоб завершити справу загиблого сина. Людмила “Мальва” Менюк – жінка, чиє життя стало літописом сучасної визвольної боротьби України.

Життя до війни

Людмила народилася і виросла в Гайсині Вінницької області, де здобула освіту та працювала. Саме тут, серед затишних вуличок формувався її характер. У 1990 роках вона здобула кваліфікацію вчительки, але життя підштовхнуло її до різних професій. Однак тривалий час життя пов’язувало її з москвою, де вона мала невеличкий бізнес, а її молодший син Станіслав працював медиком.

Події Революції Гідності змінили все. Родина повернулася додому, на Вінниччину. Коли росія розпочала окупацію Криму, Людмила, перебуваючи в антракті у Великому театрі, сказала другу, що почалася справжня війна, тоді їй ніхто не повірив, але вже тоді вона знала- її місце в Україні.

Трагедія, що стала поштовхом

Коли росія розпочала бойові дії на Донбасі, Україна в березні 2014 року почала активно формувати перші добровольчі підрозділи. Серед тих, хто не вагаючись став на захист рідної землі, був і син Людмили – Станіслав. Того ж року він приєднався до лав легендарного 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар”.

Станіслав обрав одну з найважчих та найшляхетніших ролей на фронті – став бойовим медиком, щоденно ризикуючи власним життям заради порятунку побратимів у самому епіцентрі бойових дій. Його прагнення захищати було настільки нестримним, що заради служби він вдався до відчайдушного кроку- підробив медичну довідку, аби лікарі не помітили міжхребцеву грижу. У батальйоні він отримав позивний “Арм” – данина його спортивному минулому, адже Станіслав був чемпіоном Вінницької області з армреслінгу.

27 липня 2014 року поблизу селища Лутугине, що на Луганщині, розгорівся запеклий бій за стратегічно важливий залізничний переїзд. Підрозділ потрапив під щільний обстріл. Станіслав був серед тих 12 “айдарівців”, які того дня пішли у вічність, прикриваючи відхід побратимів та виконуючи свій обов’язок до останнього подиху.

Я подарувала йому срібний хрестик перед відправкою. Саме за ним його потім і впізнали… Він віддав життя за свободу нашої держави, і я знаю, що виховала справжнього чоловіка, – розповідає Людмила Менюк.

Ця трагедія стала новим початком для родини. Станіслав разом із мамою встиг заснувати правозахисну організацію солдатських матерів, якій дав назву “Мальва”. Після його загибелі ця назва стала бойовим позивним Людмили, яка вирішила, що вона має завершити справу сина на полі бою.

30 липня 2014 року Гайсин прощався зі своїм героєм на колінах. Станіслав Менюк був посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.

Діти для мене – це моє майбутнє, майбутнє мого роду і моєї країни. Це саме дороге, що в мене є. У війську зі мною завжди був портрет Станіславчика та шкарпетка мого онука. Чому шкарпетка? Бо маленькі ніжки роблять перші кроки по нашій рідній землі, і я мала захищати їх за сотні кілометрів від дому, – ділиться жінка.

Шлях від матері до захисниці

Після смерті сина Людмила вирішила не стояти осторонь. У 2014 році, у віці понад 50 років, вона вступила до лав батальйону “Айдар”, щоб служити поруч із тими, хто воював разом зі сином.

Я спортсменка, вмію користуватися зброєю, брала участь у різноманітних спортивних та військових багатоборствах. З початком бойових дій отримала диплом інструктора з тактичної медицини за американськими стандартами. Вирішила, що зможу навчати та бути корисною на фронті, а головне – зберегти чиєсь молоде життя. Ішла саме в “Айдар”, бо він став уже рідним не тільки для сина, а й для мене. Думаю, він дивиться зверху й пишається мною,- розповідає “Мальва”.

Спочатку вона була діловодкою, але згодом здобула повагу побратимів і піднялася до посади головної сержантки штурмової роти. У 2018-му стала першою жінкою, яка очолила бронетанкову службу батальйону.

Ми постійно або на передовій, або на полігоні. Тому якийсь час було не дуже багато офіцерів, які бажали отримати в нас таку посаду. Командир вирішив, а хлопці підтримали – так я й стала начальницею бронетанкової служби. Довелося навчатися нового, особливо щодо бронетехніки, яка й, власне, стала моїм господарством. Сподіваюсь, із завданням упоралася гідно. Бо я не можу не гідно – це як спаплюжити пам’ять про сина та загиблих побратимів,- ділиться жінка.

Нові виклики і голоси ветеранів

Навіть після отриманих поранень і часткової втрати слуху та зору Людмила повернулася до служби з початком повномасштабного вторгнення 2022 року. На новому етапі вона виконувала роль бойової медикині та старшої сержантки з матеріально-технічного забезпечення, пройшла ключові бої у Сєвєродонецьку та Бахмуті.

Для вас це може бути статистика, а для нас – це наші діти,- емоційно зверталася Людмила до іноземних партнерів на одному з міжнародних форумів, наголошуючи на важливості підтримки України.

Її меседж світовим лідерам завжди чіткий: Україні потрібна зброя, щоб матері не ховали своїх дітей, а захисниці могли повернутися до мирного життя.

Психологія та дипломатія

Сьогодні Людмила Менюк не пішла на заслужений відпочинок. Вона змінила піксель на цивільний одяг, але продовжує служити Україні на інших напрямках.

У 55 років Людмила здобула ступінь магістра психології. Сьогодні вона – практикуюча психологиня, яка спеціалізується на роботі з військовими та їхніми родинами. Вона допомагає ветеранам долати ПТСР та адаптуватися до мирного життя, а також веде групи підтримки для матерів і дружин полеглих воїнів, бо як ніхто інший знає ціну цієї втрати.

Голос України у світі

Людмила стала “народною амбасадоркою” України. Її промови звучали на світових форумах у Давосі, Мюнхені та Вашингтоні.

Я розповідаю про війну через свою власну історію, через свої почуття. Наголошую міжнародній спільноті: нам потрібна зброя, щоб зберегти життя наших дітей, – каже захисниця.

Читайте також:

“Мені не соромно”: історія жінки, яка пережила зґвалтування вітчимом

Втратив ногу, але після протезування повернувся на фронт

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”