«На москву! На кремль, на мавзолей»: ця фраза стала назвою статті швейцарців

Фраза «На москву! На кремль, на мавзолей» стала заголовком матеріалу одного з найавторитетніших швейцарських видань «Tages-Anzeiger». Її сказав боєць 128-ї бригади «Дике Поле».

Журналісти зі Швейцарії пройшли всю лінію фронту (від півночі до півдня).  Вони підготували репортаж про українських військових, які не лише тримають оборону, а й витісняють російські сили з окупованих територій. Нижче – частина цього матеріалу, присвячена воїнам 128-ї бригади «Дике Поле».

Поруч із ворогом
Щоб зрозуміти, як українським підрозділам вдалося відвоювати території, варто почути самих піхотинців. Бійці, які нещодавно повернулися з передової, погодилися зустрітися в одному з міст Запорізької області. З міркувань безпеки точне місце не розкривають. Навіть там відлуння вибухів залишається звичним фоном.
Віталій із позивним «Рокер» та Іван із позивним «Корній» провели пів року в умовах, де опинилися ближче до ворога, ніж більшість військових за час цієї війни. Вони сидять поруч, жартують, немов колись у школі. Віталію – 58 років. Івану, який є командиром, – 41.

Відкривати вогонь забороняли

У листопаді 2025 року їх доставили бронетранспортером до прифронтового Степногірська. Тоді українські сили наступали поблизу висохлого Каховського водосховища, змусивши російські підрозділи відступити з низки населених пунктів.
Військові зайняли покинутий будинок і облаштували там спостережний пункт. Їхнє завдання – фіксувати пересування противника та передавати дані командуванню. У відповідь працювали дрони й артилерія.

Самим відкривати вогонь їм забороняли – це могло викрити позицію. Натомість бійці мали стримувати просування ворога й забезпечувати рух українських підрозділів. Для цього копали тунелі – від будинку до будинку.

Завдяки протигазам вижили
Більшість часу наші воїни проводили під землею. Один-два рази на тиждень дрони доставляли їжу, воду та батареї. Через обмежену вагу вантажу воду доводилося жорстко економити – приблизно півтора літра на добу, а іноді й менше. Коли запасів бракувало, збирали дощ або топили сніг. Іноді дрони скидали листи від рідних.
Повністю випрямитися українці могли лише в приміщеннях. Згодом почали боліти коліна, рухатися ставало дедалі важче.

Але, за словами Івана, вони трималися й тренувалися. Евакуація бронетехнікою вже була неможливою. У разі відходу довелося б виходити пішки, адже ворог знову активізував наступ.
Одного разу російський обстріл знищив сарай неподалік і відкрив вхід до одного з тунелів. Невдовзі туди спрямували дрон із газовою гранатою. Завдяки протигазам наші бійці вижили.

«Копай. Головне – не зупиняйся»
Як витримати такі умови – важко пояснити. Іван зізнається: були моменти, коли він сам не розумів, як тут опинився. Командир відповідав просто:

Копай. Головне – не зупиняйся.

І вони копали далі – маленькими лопатами, прокладаючи вузькі ходи на глибині понад два метри.
На одному з відео Іван підходить до Віталія й просить кілька слів для запису. Той зупиняється, замислюється на мить і каже:

На москву! На кремль, на мавзолей!

Обидва сміються. І додають: залишилося вже не так далеко.

Читайте також:

Про що мати Героя України «Грєнки» говорила із Володимиром Зеленським  

Дмитро Баланюк на фронті отримав кілька вищих освіт

Володимир ПРИСЯЖНЮК, «СічНьюз»