Підземні ходи, жахливі досліди та тіні минулого: історія вінницької психлікарні

Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня імені академіка Олександра Ющенка – не просто медичний заклад із понад столітньою історією. Це місце, що зберігає пам’ять про різні епохи, свідчить про вражаючий прогрес та нелюдську жорстокість, ховаючи під своїми будівлями таємниці, які досі не розкриті. Історія цієї лікарні багата на події, що перетворюють її з архітектурної пам’ятки на місце, від якого холоне кров.

Зародження передового закладу

Кінець ХІХ століття. Російська імперія налічувала вкрай мало спеціалізованих закладів для людей із психічними розладами. Вінницька психіатрична лікарня, заснована у 1893 році, мала стати лише другою такою установою після Казанської, що діяла на два десятиліття раніше. Її планували як масштабний проєкт, який мав обслуговувати весь південно-західний край імперії, включаючи Київську, Подільську та Волинську губернії.

Перший камінь у фундамент майбутнього комплексу було закладено у 1893 році. Архітектори надали будівлі незвичайної форми – її спроєктували у вигляді двоголового орла, символу Російської імперії. Цікавою особливістю планування стало те, що корпуси були з’єднані між собою таким чином, аби можна було переходити з одного кінця споруди в інший, не виходячи назовні. Більше того, підземні приміщення повністю дублювали наземні будівлі. Були навіть спеціальні підземні ходи, призначені для транспортування їжі та білизни, щоб мінімізувати контакт персоналу з пацієнтами та не тривожити їх.

Через чотири роки, у 1897-у, в день народження імператриці Олександри Федорівни, дружини Миколи II, відбулося урочисте відкриття Вінницької окружної лікарні для душевнохворих.

Оаза цивілізації у провінційній Вінниці

Наскільки амбітним та передовим був цей проєкт для свого часу? Тогочасна Вінниця була типовим провінційним містом без централізованого опалення, водогону та каналізації. Дороги не мали твердого покриття, а сміття, як у середньовіччі, нерідко просто викидали з вікон. Єдиним справжнім багатством була чиста, придатна для пиття вода у річці Південний Буг.

На цьому тлі вінницька психлікарня виглядала справжньою оазою цивілізації. Вона мала власну каналізацію, електричне освітлення, водонапірну вежу та колориферне опалення всіх приміщень. Функціонували всі необхідні господарські служби: кухня, пральня. Пацієнти мешкали у просторих спальнях з панорамним краєвидом на річку та ліс. На другому поверсі розташовувалася домашня церква, де хворі могли молитися, а лікарняний священник проводив сповіді та причащання. Для відпочинку пацієнтів організовували прогулянки берегом Бугу під акомпанемент скрипки та бубна, пригощали чаєм і варенням.

Спочатку лікарня була розрахована на 400 пацієнтів, але вже до кінця першого року роботи всі місця були зайняті. У 1899 році місткість збільшили до 700 ліжок, а штат персоналу становив 70 осіб. Серед перших лікарів був Олександр Ющенко, який працював тут три роки. У 1901 році від ускладнень септичного дифтериту помер директор лікарні Василь Кузнецов – шанована й улюблена всіма людина (у віці лише 42 років). Його поховали на території лікарні біля Південного Бугу, і могила збереглася до наших днів.

Наступним директором став Микола Країнський. За його керівництва хворих поділили на два класи: пацієнти першого класу сплачували 12 карбованців 50 копійок, другого – сім карбованців. Існував навіть детальний реєстр страв: для першого класу передбачалося меню з 53 страв, для другого – з 29. Лікарня також утримувала пенсіонерів.

Відставання, занепад та “трудова терапія”

Важкі часи для лікарні настали з початком Першої світової війни, а згодом – із приходом радянської влади. Фінансове становище різко погіршилося. Лист від 11 серпня 1917 року до головного управління у справах місцевого господарства свідчив про критичний стан: застарілий ремонт, непрацюючі опалення та водонапірна система. Через брак їжі пацієнти почали голодувати, що призвело до вражаючого зростання смертності – у 1919 році вона сягнула 45%.

З приходом СРСР пацієнтів почали активно залучати до так званої “трудової терапії”. Хворі працювали на фермах, у господарствах та на полях. Функціонувало 15 відділень. Це була виснажлива праця, часто в умовах нестачі їжі, що лише посилювало зростання смертності.

Найстрашніший період: жахи нацистської окупації

Справжнім кошмаром в історії вінницької психіатричної лікарні став період Другої світової війни та нацистської окупації. Одразу після захоплення Вінниці у 1941 році німецькі окупанти почали використовувати лікарню, цинічно називаючи її “санаторієм”. Проте “лікування” було лише прикриттям для планомірного знищення.

Лікарям був даний наказ лікувати пацієнтів “радикально”, що на мові нацистів означало винищення. Хворих утримували в холоді, їхній пайок складав мізерні 50 грамів хліба на день, а їм казали, що й 20 грамів було б достатньо. М’яса та жирів вони не отримували зовсім. Професор лікарні Ган свідчив, що він намагався звернутися до гебітскомісара, щоб покращити харчування, але у відповідь отримав цинічне: “Психічнохворим забагато навіть 50 грам хліба”.

З настанням холодів кімнати з хворими не опалювалися. Знесилені голодом люди замерзали. Над ними ставилися досліди. Широко застосовувалися так звані “лікувальні” методи, що були по суті катуваннями: кровопускання, п’явки, опіки, сильні проносні засоби, оцет, холодне водолікування.

Пацієнтів не лише морили голодом, холодом та катували, їх також масово розстрілювали та труїли. Збереглися записи про те, що одного дня з аптеки лікарні зникли отруйні речовини – ціаніста ртуть та окис ціаністої ртуті.

Німці зруйнували лікарню

Масштаби трагедії стали відомі лише після звільнення Вінниці від німецьких окупантів у 1944 році. На піщаному кар’єрі, що знаходився поряд з лікарнею, було знайдено та ексгумовано тіла близько 800 розстріляних пацієнтів. Окупанти перетворили місце масового поховання на сміттєзвалище. Ще 18 могил знайшли на лікарняному кладовищі; в кожній з них було поховано по 40-50 трупів.

Під час відступу німці зруйнували саму лікарню. Майже всі архівні відомості за період 1936-1944 років були знищені. Не виключено, що саме знищення документів воєнного періоду було спрямоване на приховування слідів жахливих дослідів та експериментів, які нацисти ставили над хворими.

Відродження та повоєнне життя

Попри руйнування та втрати, заклад відновив свою роботу майже одразу після звільнення Вінниці у 1944 році. На перше січня 1945 року в лікарні вже перебувало 472 пацієнти. Відбудова головних корпусів тривала щонайменше чотири роки, згодом почали зводити нові приміщення.

У повоєнний період значна увага знову приділялася трудовій терапії. Пацієнти працювали у майстернях, на господарських ділянках, доглядали за садом, полем та тваринами. У певні періоди лікарня не лише повністю забезпечувала себе продуктами харчування, але й допомагала іншим установам.

Незвідані глибини історії

Сьогодні Вінницька обласна клінічна психоневрологічна лікарня імені академіка Ющенка є архітектурною пам’яткою міста. Однак під її старовинними будівлями досі приховані не один підземний поверх та складна мережа ходів. Ці підземні лабіринти зберігають безліч таємниць – свідчення як передових рішень будівництва кінця ХІХ століття, так і, можливо, жахливих подій періоду окупації.

Цікавим і водночас моторошним залишається той факт, що частина цих підземних ходів та рівнів досі не досліджена. Навіть медичний персонал лікарні не знає, що саме приховують ці незвідані глибини, які є німими свідками складної, часто трагічної, але надзвичайно важливої історії цього унікального місця.

Читайте також:

ШІ «допоміг» реставрувати сходи Артинова: історична пам’ятка занепадає

Від Соболівки до Глухівців: згадуємо криваві сімейні драми на Вінниччині

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”