«Всі повернулися, окрім мого хлопця»: історія кохання і загибелі Руслана Харюка

Руслан Харюк загинув 27 червня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу селища Сокіл у Покровському районі (Донецька область). Напередодні першої річниці його смерті про Захисника детальніше розповіла сайту «СічНьюз» його 34-річна дівчина Анна Пальчик із Нікополя (Дніпропетровська область).

Цього літа минає рік з дня загибелі Руслана. Для мене дуже важливо, щоб памʼять про нього жила — у словах, у згадках, у серцях людей. Бо він віддав за Україну все, — наголошує Анна Пальчик.

«В полон не здамся. Якщо пропаду безвісти, значить, хана»

Руслан народився 23 грудня 1994 року в селі Плоска Чернівецької області. Був єдиним сином. Виховувався мамою — Оленою Андріївною — самостійно. Вони мали надзвичайно теплі стосунки. Руслан щиро любив свою маму й завжди наголошував, що став тим, ким є, завдяки її вихованню. Саме про це він писав Анні при їхньому знайомстві.

Службу в силових структурах Руслан обрав свідомо. Спочатку це була Національна гвардія, а згодом — робота в охоронній компанії «Тигр».

З початком повномасштабного вторгнення Руслан Харюк не чекав повістки — вступив добровольцем до Сил спеціальних операцій ЗСУ. Виконував складні бойові завдання, був досвідченим і надійним побратимом.

Руслан брав участь у боях на Харківському напрямку — у звільненні Руських Тишків, Черкаських Тишків, Борщової та міста Купʼянськ. Згодом — у важких боях за Бахмут, зокрема в районі Кліщіївки та навколишніх сіл.

Мамі він писав:

Мам, щоб не сталося, все буде добре. Я знав, на що йду. В полон не здамся. Якщо пропаду безвісти, значить, хана.

Військове навчання у Великій Британії

Восени 2022 року Руслан отримав тяжке осколкове поранення й пройшов тривалу реабілітацію. Навіть під час лікування він не залишав фронт — підтримував побратимів як міг, займався волонтерством, допомагав у зборах. У кожному вчинку був вірний своїй країні.

Після піврічного курсу реабілітації повернувся в стрій. Тільки тепер уже як інструктор для бійців — у 355-й навчальний механізований полк. Після навчання у Великій Британії Руслан передавав свій досвід молодим воїнам.

Згодом його прикомандирували до 47-ї окремої механізованої бригади на Покровський напрямок.

Руслан працював на полігоні інструктором, але потім його прикомандирували до 47-ї бригади, на Покровський напрямок. Призначили командиром розвідки. Він готував штурм. Всі повернулися із завдання, окрім мого хлопця. Руслан як командир йшов позаду всієї групи й загинув від пострілу танка, — каже Анна.

Останні слова (повідомлення) Руслана Харюка до своєї дівчини були такими:

Люблю, цілую, молися …

За свої дії та відвагу Руслана було посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (у вересні 2024 року). У рідній школі Героя встановили меморіальну дошку, щоб його приклад надихав наступні покоління.

Історія кохання

Анна та Руслан познайомилися в інтернеті в листопаді 2023 року. Руслан навіть хотів познайомити дівчину зі своєю мамою, але не встиг.

Ми познайомилися в інтернеті, почали спілкуватися. Руслан — гарний хлопець, мені одразу дуже сподобався. Ми чекали його відпустку, щоб провести багато часу разом. Він мав приїхати до мене у Львів, де я тоді мешкала. Але Руслан подзвонив мені ввечері і сказав, що не зможе. Бо має вирушати на Донеччину, — каже Анна.

Коли хлопець поїхав на фронт, Анна повернулася зі Львова, де перебувала у перші роки війни, до рідного Нікополя. Там, як відомо, постійні обстріли, але й досі мешкають її бабуся і мама.

Я повернулася до Нікополя, щоб бути ближче до коханого. Думала, якщо буде така можливість, то могла б приїхати до нього, — продовжує Анна Пальчик.

На жаль, зустрітися закоханим більше так і не судилося. Руслана поховали у маленькому селі Плоска (Чернівецька область), звідки він родом. І там мешкає мама Героя — Олена Андріївна, яка залишилася без єдиного сина.

До речі, близькі та рідні Руслана збирали підписи про присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Петиція набрала 25441 голос з 25 тисяч необхідних. І зараз знаходиться на розгляді в офісі Президента України.

Читайте також:

«Про рішення воювати повідомив телефоном»: загинув 21-річний жмеринчанин

«Сьогодні він захищає нас з небес»: загинув Віталій Волошин із Бару

Михайло ШАФІР, «СічНьюз»