Захисник розповів, як врятувався під час помилкового обстрілу з власних танків

38-річний вінничанин Анатолій Стасюк на війні мав позивний «Альфіст». Служив у 111-й і 120-й бригадах. Був молодшим сержантом. Отримав поранення, але після цього відвоював ще рік. Щоправда, вже на іншій посаді. Вже з протезом замість третини ноги, нижче коліна. В ексклюзивному інтерв’ю сайту «СічНьюз» Захисник розповів про свій бойовий шлях.

«Пішов у перший день вторгнення»

– Я давно мав право списатися із війська за станом здоров’я, але скористався цим лише зараз. Своє вже відвоював. Отримав мінно-вибухову травму ноги, осколкові і кульові поранення тощо. Вже мовчу про контузії, це вже навіть не рахую, – розпочав Анатолій Стасюк.

– Анатолію, Ви проходили строкову армійську службу? Були в АТО/ООС?

– Ні, до вторгнення не був в армії. У ЗСУ був добровольцем. Пішов до територіального центру комплектування у перший день повномасштабного вторгнення. Відстояв добу в черзі до військкомату. Ледве зміг потрапити до війська. Мене не хотіли спочатку брати, так як не мав бойового досвіду.

Після семи днів підготовки ми потрапили на Луганщину. Воював в районі Рубіжного, Лисичанська. Захищали Синецький міст і Лисичанський НПЗ, різні села навколо. Тримали оборону Бахмуту, Часового Яру.

Восени 2022 року ми перейшли в контрнаступ. Звільняли від ворога такі населенні пункти: Лиман, Ямполівка, Терни, Торське. Потім, коли наш контрнаступ завершився, наступали вже кацапи. І доводилося там же захищатися.

Потім був Серебрянський ліс (Луганщина – авт.), де я залишив шматок своєї ноги. Наступив на мину «Пелюстка». Після отримання цього поранення чотири місяці лікувався; мені встановили протез на нозі. Тоді я вернувся у стрій і ще рік відвоював на протезі. Щоправда, вже був не у розвідці чи піхоті. А на посадах, які не передбачають штурмових дій і піхотного бою.

– Коли звільняли територію Луганщини, як Вас зустрічали місцеві? Вони були налаштовані проросійськи чи проукраїнськи?

– Різні були люди. Але чимало ми бачили російських «почекунів». Які раніше дочекалися російських «асвабадителей». Бо значна частина нормальних людей з Луганщини давно виїхала на неокуповану територію. України. Так вважаю не лише я, але й багато хто. Втім, бачили на Луганщині й щирих патріотів України. Приміром, одна бабуся пекла для нас смачний хліб.

Ще один випадок. В селі Ямполівка на момент його звільнення нами залишалися лише сім мирних мешканців. Налаштовані вони були по-різному. Проукраїнські нам допомагали. А деякі, навпаки, заважали. Отже, різне було.

«Так швидко ще ніколи не закопувалися»

– З вашого бойового досвіду може пригадати якість особливий епізод?

– Таких епізодів було чимало. Я маю власний ютуб-канал, де можна подивитися багато моїх відео про війну. Особливо за 2022-2023 роки.

Згадую, як ми під час звільнення Луганщини йшли штурмувати лісопосадку. Таку задачу поставив комбат. Казав, що прийде допомога: три танки, група піхотинців Нацгвардії. Мовляв, ви очолите штурм і все буде добре, тіп-топ.

Отже, ми вирушили на штурм посадки. Позаду висунулися українські танки, але несподівано почали стріляти по нам. Переплутали із ворогом. Такий, так би мовити, був смішний епізод.

Ми дуже швидко зайшли в посадку і сховалися від обстрілів власних танків. Так швидко ще ніколи не закопувалися! Бій, щоправда, продовжився. Згодом ми виконали поставлену командуваннями задачу.

Також згадується, як під час оборони Рубіжного взяли перших полонених. Тоді тримали позицію «конюшня» разом із бійцями Нацгвардії. І під час відбиття штурму кілька орків потрапили у полон. Ми вийшли, на жаль, із цього бою з втратами. Це було наше бойове хрещення (для групи із десяти бійців). Неушкодженою залишилася тільки половина. Три – двохсотих і два – трьохсотих.

– В яких військах служили?

– Починав з терооборони. Проходив підготовку в Силах Спеціальних операцій ЗСУ. Був в піхоті, в розвідці (на штабних посадах). Багато що на війні перепробував і бачив за майже три роки на фронті.

– Коли Ви звільнилися із ЗСУ?

– Кілька місяців тому. Восени 2024 року.

– Ви наразі підтримуєте зв’язок із побратимами?

– Так. Звісно. Спілкуюся з військовими обох бригад, де я служив.

«Хочемо створити реабілітаційний центр для ветеранів»

– Чим займаєтеся після звільнення із ЗСУ?

– Пробую займатися просвітницькою діяльністю. Проходжу тренінг від організації «Червоного Хреста» щодо інформування населення про небезпеку мінно-вибухових речовин. Буду пояснювати вінничанам, які вони, як з ними можна контактувати (краще взагалі цього не робити!) і чому треба остерігатися.

Разом із побратимами хочемо створити реабілітаційний центр для ветеранів. Адже багато з них стикаються із проблемами соціалізації після війни. Ветерани, як правило, мають багато проблем і не знають, як їх вирішити.

Тому наш реабілітаційний центр має бути в першу чергу не медичним, а в першу психологічним, розвантажувальним. Щоб влаштувати ветеранам дружній відпочинок із друзями, наприклад, риболовлю. І це має бути не як алкогольна вечірка, а приємне спілкування і корисне проведення часу.

– Нещодавно Ви взяли участь у вінницьких змаганнях ветеранів із кульової стрільби. Наскільки були ними задоволені?

– Дуже. На таких змаганнях є можливість зустрітися із побратимами та іншими ветеранами війни. Не лише разом позмагатися, але й поспілкуватися. Все це дає можливість отримати якусь психологічну розрядку. Такі заходи, безумовно, позитивно впливають на психологічний стан демобілізованих бійців, ветеранів.

«Україні варто йти на переговори»

– Зараз є спроби влаштувати якщо не мир, то перемир’я або хоча б режим припинення вогню. Як Ви до цього ставитеся? Не вважаєте, що Україну якось хочуть обдурити?

– Нас атакував путін із нібито «другою армією світу». Україна гідно протрималася три роки. Але влада, на мій погляд, в певний час зробила неправильні кроки під час прийняття закону про мобілізацію. Він несправедливий, бо люди, які йдуть на війну, не знають термінів завершення служби. Це психологічно впливає на психологічний стан наших військових.

Тому українці переважно не хочуть добровільно йти до війська. І працівники ТЦК мусять їх, так би мовити, виловлювати.

На жаль, ми зараз перебуваємо в невигідних переговорних умовах. Зокрема, Україна поступово відступає через брак військових на фронті, озброєння і боєприпасів.

– А коли були вигідні умови перемир’я?

– Вигідні умови для перемир’я були перед контрнаступом 2023 року. Знаю, що тоді ворог був готовий на багато поступок. Зокрема, віддати без бою певні території.

На жаль, контрнаступ не вдався. Не треба було робити його в тій ситуації, про що говорили аналітики. Не мені критикувати вище командування, але це, вважаю, був неправильний крок. Бо в наступ пішли багато не дуже підготовлених бійців із новостворених підрозділів. І він тоді захлинувся. З того часу в України на війні почалися проблеми.

Зараз Україні варто йти на переговори. Опоненти цієї ідеї кажуть, що це дасть путінським військам можливість відпочити, відновитися і знову напасти. Але водночас допоможе й українським Захисникам відпочити від активних бойових дій, набратися сил, побудувати власні оборонні укріплення. Таку би мовити, свою «лінію Суровікіна», яку б ворог не зміг би подолати.

Читайте також

У Вінниці тривають безкоштовні майстеркласи для ветеранів та членів їхніх родин

Ігор Хмара залишився навіки в небі, але тепер мріє літати син Героя

Фелікс ЖАНІН, «СічНьюз»