Богдан Гвоздяниця під час обстрілу накрив собою пораненого і загинув
Трагічну і водночас славетну історію життя свого сина-Захисника Богдана Гвоздяниці розповіла сайту «СічНьюз» його мама Лідія Круглик. А ще вона – поетеса. І пропонує вашій увазі вірш про сина.
Керував сільським музеєм
Богдан родом із села Секретарка, що на Миколаївщині. Очолював Секретарський сільський народний краєзнавчий музей, який налічує до 950 експонатів. Богдан був справжнім його хранителем 16 років.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога, чоловік осторонь не лишився. Пішов до війська на другий день війни.
Став на захист України у лавах 123 бригади тероборони ЗСУ. Виконував бойові завдання на різних напрямках українського фронту, переважно – на Херсонщині і Миколаївщині.
Пів доби ніс пораненого
Як каже побратим, 29 червня 2023 року вони відправились до ворога в «гості». Завданням було взяти один із островів. Хоча він і на відносно недалекій відстані, але, щоб підійти на якомога ближчу відстань непоміченими, доводилося вдаватися до різних хитрощів.
Одних ворогів знищили, інші накивали п’ятами, і наші бійці подумки святкували перемогу. Та неочікувано по ним вдарили танки.
Через це Богдан Васильович протягом тривалого часу (близько пів доби), ніс на собі по багнюці пораненого побратима та його кулемет.
Коли ворог почав їх обстрілювати, Богдан накрив собою побратима, діставши важких поранень. Незважаючи на всі старання лікарів, 5 липня 2023 року у відділенні невідкладної хірургії Одеського шпиталю, перестало битися серце відважного та хороброго Воїна. Йому було 33 роки.
Мотивований і відповідальний патріот
Як каже мати, Богдан був мотивованим і відповідальним патріотом своєї країни.
Він казав: «А хто, як не я? В ЗСУ він до цього не служив, бо хворів. Але все одно пішов до ТРО, коли почалося вторгнення. Син мав добре і чуйне серце. Завжди приходив всім на допомогу. Приміром, платив перевізникам, щоб вони вивозили дітей із звільненого Херсону. Також він закінчив курси першої допомоги пораненим на полі бою і надавав її побратимам, – каже Лідія Круглик.
Вірш про сина
Розмовляла я з сином, розмовляла.
Фото його пальцями, долонею торкала.
А він все чув і відчував,
Ніби поруч зі мною у ту мить стояв.
Теплим променем торкав руки,
Гіркі сльози втирав з щоки.
-Ну, не плач, матусю, ну, не плач,
І за все, хороша, мені пробач,
Що не повернувся я з війни,
І додав у твої коси сивини.
Що не обійняв, не пригорнув,
Я про тебе і родину не забув.
-Сину, над тобою синьо-жовті прапори,
Не зустрів ти своєї 35-ї весни.
-Не тривожся, не печалься мам,
Я тут з побратимами не сам.
Вітром обніму, забудь про щем,
Поцілую і пройду дощем.
Впаду на поріг краплиною,
Як колись на нім ступав дитиною.
Я з тобою завжди, де б ти не була,
Прилечу, торкнуся поглядом села
Буду оберігати вас з небес.
-Сину, Господа молитиму, щоб душею ти воскрес.
Й дано було тобі ще одне життя,
Бо уже одне ти за всіх віддав без каяття.
Промінь світла і тепла
Відчувала на портреті моя рука.
Розмовляли ми мовчки наодинці,
Я на Алеї Слави, синчик – на хмаринці.
автор Лідія Круглик
Читайте також:
З контузією і вивихнутим плечем евакуював під вогнем п’ять поранених
Немає часу на журбу: вінничанин на протезах отримав «Золотий хрест» у лікарні
Михайло ШАФІР, СічНьюз», фото надано Лідією Круглик
