Жертва зґвалтувань шукає справедливості: перебувала у «пеклі» із десяти років

26-річна українка Ольга Бережна оприлюднила в соцмережах свою жахливу історію. Дівчинці було 10 років, коли її дитинство «розірвали на шматки». Каже, що протягом п’яти років, до самого 15-річчя, перебувала в епіцентрі систематичного пекла. Кривдником Олі був Анатолій Андрійович (1948 р.н.), вітчим її батька. Людина, яка мала бути захистом, стала джерелом невимовного болю. Спеціально для сайту «СічНьюз» жінка поділилася наболілим та відповіла на низку запитань.

Родина не підтримала дитину

-Коли я вперше спробувала вирватися з цього кола і розповіла про все родині, зіткнулася з жорстокою машиною віктимблеймінгу (явище, при якому постраждалу особу частково або повністю звинувачують у злочині, насильстві чи нещасті, що з нею трапилися – ред.). Версія подій постійно мутувала, аби лише не визнавати правду. Спочатку мене звинувачували в тому, що я брешу. Потім — що я сама його звабила. Далі лунали закиди, ніби я навмисне хочу розбити сім’ю або просто вигадую ці жахи, щоб привернути до себе увагу. Дитину, якій ламали психіку, змусили нести провину дорослого ґвалтівника, – починає Ольга Бережна. 

Все це коштувало їй 15 років повної ізоляції від родини та діагностованого комплексного ПТСР, з яким жінка працює й досі.

Смерть батька Ольги 13 грудня минулого року стала фінальною крапкою. Дивлячись на те, як родичі, що покривали насильство, зараз маніпулюють документами та майном, вона зрозуміла: час страху минув. Оприлюднила відео (записане орієнтовно у 2014 році) не заради хайпу чи пошуку співчуття. Мета – змусити суспільство подивитися в очі катастрофічному навішуванні ярликів на жертв. Люди роками, десятиліттями приховують такі злочини всередині сімей, оберігаючи комфорт ґвалтівників і знищуючи життя дітей.

-На відео зафіксовано прямий доказ. На мою фразу: «Не треба тр*хати онучок», Якименко відповідає: «Яких, ти ж в мене одна». Це його холоднокровне визнання. Наразі правоохоронна система не поспішає давати хід моїй справі. Можливо, через час, що минув, або похилий вік кривдника (йому 78). Але згідно з ч. 6 ст. 49 Кримінального кодексу України, строки давності за статтями про статеву недоторканість неповнолітніх починають відлік лише з моменту досягнення жертвою 18 років. Мені зараз 26. У мене є ще 7 років процесуального права на справедливість, – наголошує Ольга Бережна.

Вона подала офіційну заяву безпосередньо до Офісу Генерального прокурора. Готова до поліграфа, до допитів та очних ставок. Її мета — обвинувальний вирок.

Кохана людина була, але стосунки не склалися

-Ольго, де Ви зараз живете?

– На Харківщині. Враховуючи специфіку кримінальної справи та міркування безпеки, точне місце я не розголошую. Мій шлях сюди був складним – у 2022 році я виїжджала з окупованого росіянами Херсона. Але саме тут, на Харківщині, мій дім.

-Як Ви тримаєтеся під час війни? Не думаєте про переїзд у більш безпечний регіон?

-Я люблю свій дім. Зараз тут моя мама. Ми лише кілька років тому почали відновлювати наші стосунки, і мені просто хочеться набутися з нею разом. Особливо гостро ця потреба відчувається після смерті батька. Я свого часу багато де була: працювала в Польщі, в Угорщині, бачила інше життя. Але зараз мій фокус тут – на боротьбі за правду і на людях, які мене підтримують.

-Де Ви працюєте, чим займаєтеся? Навчаєтеся?

-Я здобуваю другу вищу освіту – навчаюся на другому курсі за спеціальністю «Психологія». Паралельно зареєстрована як ФОП. Працюю дистанційно, займаюся академічним консалтингом та менеджментом.

– Чому саме зараз вирішили оприлюднити цю ситуацію?

-Піком і головним каталізатором стала смерть мого батька. Роками раніше я панічно боялася його засмутити. Мені з дитинства методично вбивали в голову: «розкажеш татові – зруйнуєш сім’ю».

А я батька дуже любила. У нас була надзвичайно сильна прив’язаність, він був моїм світом. Дитяча психіка витіснила травму, щоб вижити і зберегти цей світ. Але коли тата не стало, я зрозуміла, що більше немає сенсу берегти ці страшні таємниці. Ілюзія захисту зникла. Я залишилася сам на сам із цим болем і зрозуміла: тепер я маю захистити себе сама.

-Хтось в родині Вас підтримує? Напевно, мама?

-Мама повністю на моєму боці, зараз ми – одна команда. Але інша частина родини продемонструвала свою справжню сутність. Найболючішим ударом стала поведінка моєї двоюрідної сестри. Вона була безпосереднім свідком і також потерпілою від дій дідуся. У дитинстві ми разом збиралися про це розповісти, шукали підтримки одна в одної.

А зараз, на допиті у слідчого, вона обрала позицію глухої і німої, сховавшись за 63 статтею Конституції. Вона заявила, що відносно неї нічого не було, і що вона вперше про це чує. Це буквальна зрада. Для мене це стало доказом того, наскільки глибоко страх паралізував цих людей.

-Маєте кохану людину?

-Мій головний тил – це мама, адвокатка і терапія. Кохана людина була – мій чоловік, військовий. Але стосунки не склалися.

Саме тоді я прийшла в терапію і нарешті зрозуміла справжню причину, чому мені не вдається побудувати нормальні відносини з чоловіками. Бо там, глибоко всередині, все ще болить і кровоточить та сама дитяча травма. Зараз я вчуся жити з цим.

-Коли Ви почали в родині розголошувати цю проблему? Якою була реакція?

-Насправді я почала говорити про це практично одразу – ще тоді, дитиною. Розказувала бабусі, прабабусі, мамі. Але реакція родини була жахливою. З мене буквально хотіли зробити порожнє місце, стерти мій голос. Спочатку мої слова просто висміювали, казали: «Ти ростеш саменька, у тебе просто фантазія грає, ти так хочеш привернути до себе увагу».

А трохи згодом, коли я підросла, риторика стала ще більш жорстокою. Почали проскакувати фрази: «Малолітня проститутка». Рідні люди намагалися виставити все так, ніби це я, дитина, «звабила» старого дідуся. Це класичний прийом кривдників – зробити винною жертву.

«Спочатку я його зовсім не боялася»

– Як трапилося, що дід Вас ґвалтував 5 років? Він шантажував чимось?

-У цьому найстрашніше – спочатку я його зовсім не боялася. Він був для мене рідним дідусем, і саме на цій довірі трималося все інше. Прямого шантажу – ножа до горла, погроз – не було. Його зброєю стала моя дитяча самотність: я росла з відчуттям, що зайва, що на мене ні в кого немає часу, і він точно це вирахував.

Він діяв не силою, а підкупом і поступовим втягуванням.

Спочатку – слова про те, яка я красива, як у мене «ростуть форми». Потім – цілком матеріальні речі, яких дитині не давали вдома. Він купував мені сигарети – синій Bond, привозив їх із сільського магазину. Давав гроші – у межах двохсот – п’ятисот гривень. Купував алкоголь: пам’ятаю банку Рево, після якого мене вивертало. Жодна з цих «щедрот» не була подарунком – за кожну треба було «зробити приємно». Саме так це й називалося. Але головне, що він мене «прикривав».

-Що маєте на увазі?

-Перед бабусею, перед рідними він мовчав про те, що я курю й випиваю, – і цим замкнув пастку намертво. Поскаржитися на нього означало викрити себе. Дитина в такій схемі не має виходу: у неї немає ані слів, щоб назвати те, що відбувається, ані дорослого поруч, кому можна довіритися так, щоб тобі повірили.

А довіритися я намагалася. Ще дитиною розповідала бабусі, прабабусі, мамі. Реакція була однакова: спершу «у тебе фантазія грає, ти хочеш уваги». Врешті все переверталося так, ніби це я, дитина, «звабила» старого. Паралельно роками вбивалося головне: «розкажеш – зруйнуєш сім’ю». Я любила батька до нестями, і сам страх його втратити тримав міцніше за будь-яку погрозу. Тож мовчання не було моїм вибором – його забезпечила родина.

Усе відбувалося за впізнаваним сценарієм і майже завжди – серед людей, які нічого не бачили. Родинні свята, дні народження, поминальні дати, коли з’їжджалася рідня, і ми лишалися з ночівлею. Дорослі сиділи в сусідній кімнаті, а мене клали спати окремо, ближче до дверей – так було «зручніше». Були й інші місця: машина, безлюдний ставок, база відпочинку, куди ми відвозили моїх батьків. Тобто це не поодинокий зрив, а система, вбудована у звичайне сімейне життя.

Один епізод я можу відтворити майже покадрово, бо він був першим. Мені було дев’ять–десять років. Ми з сестрами гостювали в них із ночівлею, і вранці я прокинулася від відчуття, що чиясь рука в мене в трусах. Це був дід. На моє «дід, що ти робиш?» він спокійно відповів: «Я думав, ти змерзла». Я вискочила, одяглася і нікому нічого не сказала – подумала лише, що це дивно.

А за кілька днів він десь загубив свої документи, приїхав розбитий, і вся родина його жаліла та заспокоювала. Того вечора я пішла спати перша. Пам’ятаю, як він зайшов і всім тілом навалився на мене, придавив – і сталося перше зґвалтування. За стіною були бабуся й сестри.

Я не кричала – я просто вмерла всередині: ступор, коли все відчуваєш, але не можеш ні поворухнутися, ні видати звук. Почувши кроки, він зіскочив і накрив мене, а коли кроки затихли – повернувся й закінчив. Сказав помитися. Я помилася, лягла і мріяла тільки про одне – щоб мене відвезли додому, бо відчувала себе брудною.

Це єдина історія, яку я готова розгорнути публічно. Проходити отак кожен епізод я не буду й не можу: кожне таке відтворення – це повторна травматизація, я знову опиняюся там. Повний, поепізодний виклад я даю там, де він має юридичну вагу, – слідству та експертам. А тут достатньо одного: він показує механіку всього, що тривало далі п’ять років.

У самі моменти насильства я відключалася. Психіка вмикала дисоціацію: я завмирала, тіло ціпеніло, мене нудило, я лишалася у свідомості, але не могла ні поворухнутися, ні закричати. Довгі роки я вважала це власною провиною – мовляв, чому не пручалася. Уже дорослою, в терапії, я дізналася, що завмирання – така сама захисна реакція, як утеча чи опір. І що згоди в ній немає ані на грам.

-Що було далі?

-За кілька років це переросло в систематичні зґвалтування – і вагінальні, і примус до орального. Я називаю це прямо, без пом’якшень: саме так воно кваліфікується. І саме дитина, а не він, десятиліттями носила сором за ці слова. Багато чого свідомість витіснила, щоб я просто вижила. Тому дати я відновлювала не з голови, а по фотографіях та їхніх метаданих. Два опорні знімки – жовтень 2010-го, мені десять, і грудень 2010-го, вже одинадцять.

За датами й геолокаціями дали прив’язати конкретні епізоди, решту я можу означити лише сезоном. Тіло пам’ятало те, чого не пам’ятала голова: хронічні гінекологічні запалення трималися майже до сімнадцяти, а страх і завмирання – значно довше.

Те, що сьогодні стоїть у діагнозі як ПТСР, – це і є ціна цих років. З останнього епізоду минуло майже десять, і лише нещодавно, після важкої внутрішньої роботи, я почала відчувати не постійну паніку, а бодай якусь свободу.

«Жодних компромісів чи умовних термінів»

-Кримінальна справа відкрита?

-Так, кримінальне провадження відкрито. Слідство активно працює.

-У Вас є адвокат? Що він каже?

-Зі мною поруч професійна адвокатка. Наші прогнози дуже чіткі: ми формуємо міцну доказову базу і налаштовані довести справу до обвинувального вироку.

-Якого Ви хочете покарання для кривдника?

-Максимального терміну реального позбавлення волі, передбаченого законом. Жодних компромісів чи умовних термінів. За скалічене дитинство має бути адекватна відповідальність!

-Із доказовою базою сутужно, окрім оприлюдненого відео? Що кажуть юристи, правоохоронці?

-Не погоджуюся з тезою про «сутужність». Захист намагається створити таку ілюзію, але це не так. Окрім відеозапису, у нас є результати офіційної судово-психологічної експертизи, яка чітко встановила наявність у мене травми. Є відновлені цифрові дані, метадані фотографій з геолокаціями і точними датами, які підтверджують мої свідчення по кожному епізоду. У нас є беззаперечні факти, з якими правоохоронці зараз працюють.

-Ви 15 років як ізолювалися від родини. Не жалкуєте про це?

-Формулювання «я ізолювалася» не зовсім точне. Скоріше, у них з’явився зручний варіант викинути мене зовсім. Вони підтримували спілкування з моїм татом, адже це його мати та її чоловік (мій дід). Але мене вони свідомо ігнорували і викреслили. Жалкувати про втрату зв’язку з людьми, які толерують насильство і знищують тебе психологічно, неможливо.

-Я так зрозумів, що розголос пов’язаний із поділом майна після смерті батька. Що саме ділять і як оприлюднення давнього злочину може допомогти?

-Це брудна маніпуляція, яку дуже зручно використовувати стороні кривдника. Правда в тому, що ділити нічого. Майна в батька не залишилося. Я дізналася про це лише після його смерті. Його власна мати та бабуся просто обдурили його і лишили ні з чим.

Тато прожив у їхньому домі майже 20 років, власними руками і коштами перетворив стару мазанку на гарний будинок, купив купу техніки. Він навіть продав свій власний будинок – наш будинок! – щоб зробити на їхню користь якусь майнову відмову.

За ці гроші родичі поставили собі пластикові вікна, а батько… він прийшов туди ні з чим і пішов ні з чим. Вони його обманули і стерли так само, як колись намагалися стерти мене.

Тому смерть тата – це каталізатор мого рішення говорити, але кримінальна справа про зґвалтування дитини не має нічого спільного з майном. Його вже немає, але я – жива. І я хочу справедливості. Мені не потрібні їхні брудні гроші чи дім, у якому ніколи не було щастя. Мені потрібне покарання для злочинця.

-Зараз Ви лікуєтеся від ПТСР. Сподіваєтеся, коли знайдете справедливість, покращити психологічний стан?

-Так. Справедливий вирок не поверне мені дитинства. Але він юридично і фактично доведе: я не винна, винен він. Це перехід від стану жертви, яка все життя виправдовується, до стану людини, яка змогла себе захистити.

Фото зліва — Ольга до початку подій. Знизу праворуч — період, коли насильство вже стало системним, а її стан прихований за соціальною маскою на родинних святах. Зверху в чорно-білому — жінка зараз.

P.S. Редакція сайту «СічНьюз» не вважає оприлюднених в статті осіб до вироку суду винними. Ми готові надати можливість висловитися іншій стороні, викласти свою точку зору.

Читайте також:

“Мені не соромно”: історія жінки, яка пережила зґвалтування вітчимом

Історія матері, яка розстріляла вбивцю та ґвалтівника своєї дитини прямо в суді

Фелікс ЖАНІН, «СічНьюз»