Два місяці після повернення з полону: знайшлов своє кохання та одружився

Для багатьох війна – це зведення з фронту, але для Давіда Прадченка вона перетворилася на 1095 днів боротьби за власну гідність у стінах російських тюрем. Захисник Маріуполя, який пройшов через тортури електрострумом у Таганрозі та моральні знущання в Оленівці, розповів про найбільш цинічні методи російського полону. Як символ державної приналежності намагалися перетворити на інструмент приниження та що допомогло молодому морпіху не зламатися там, де згасали інші – читайте у нашому матеріалі.

Початок: Маріуполь та наказ про полон

Давід Прадченко родом із Сумщини. У 20 років він свідомо обрав шлях воїна, підписавши контракт із морською піхотою. Повномасштабна війна застала його у Маріуполі, коли хлопцеві було лише 22. Разом із побратимами він тримав оборону на заводі імені Ілліча.

12 квітня 2022 року ситуація стала критичною. Боєприпаси та ресурси вичерпувалися, і надійшов наказ: виходити в полон. Тоді Давід ще не знав, що цей шлях розтягнеться на довгі 1095 днів, а його першим «привітанням» на окупованій території стане акт дикого варварства.

«Жери, с*ка»: шеврон як символ незламності

Першою зупинкою стала сумнозвісна Оленівка. Саме там, під час так званої «прийомки», стався інцидент, який назавжди закарбувався у пам’яті Давіда.

Я стою на колінах, мені зірвали маленький шеврон у вигляді прапора України. Сказали: “Жери, с*ука”. Я спочатку відмовлявся, але потім мені його силою запхали, – згадує морпіх.

Для окупантів це була спроба принизити гідність солдата, розтоптати його ідентичність. Для Давіда ж це стало початком довгої боротьби за виживання в умовах, де людське життя не вартувало нічого.

Таганрог, Камиші, Пакіно

За три роки Давід змінив чотири місця утримання. Кожне наступне було по-своєму жахливим.

У Таганрозі, який вважається одним із найжорстокіших місць для українських полонених, Давід дізнався, що таке «отримати в повітрі». Полонених били під час переміщень, під час допитів, просто так.

У колонії в Камишах (Волгоградська область) тортури стали систематизованими. Найстрашнішим днем тижня була баня.

Якщо обійшовся лише електрошокером – то ще пощастило, – розповідає Давід.

Після миття його часто викликали на допити: приєднували дроти до мізинців рук і ніг, крутили «тапік» (польовий телефон, що генерує струм), поливали водою і вибивали зізнання у злочинах, яких він не вчиняв.

Питають: “Скільки мирняка ти вбив?”. Але я ж нікого не вбивав! Я солдат, я захищав свою землю, – каже він.

Крім фізичного насильства, був психологічний тиск: змушували годинами співати російський гімн та патріотичні пісні окупантів, не давали спати вночі, знущалися з віри. У Пакіно Давід бачив, як люди не витримували – згадує випадок, коли хлопець повісився на простирадлі, не в силах більше терпіти знущання.

Повернення та «світло в кінці тунелю»

Давід Прадченко повернувся додому під час обміну у квітні 2025 року. Виснажений фізично, із важкою формою ПТСР, він розпочав довгий шлях реабілітації у львівській лікарні. Саме там, серед болю та спогадів про полон, він знайшов те, що допомогло йому повернутися до життя – кохання.

Його побратим, також звільнений із полону, знав, що Давід мріє про сім’ю, і познайомив його з дівчиною, яка працювала в реєстратурі лікарні. Це було кохання з першого погляду, яке стало для Давіда найсильнішими ліками. Оксана – саме так звати обраницю Давіда – зізнається, що спочатку була дещо приголомшена і навіть обурена таким раптовим «сватанням».

Підходять обоє до мене: “Знайомся, це Давід”. А я стою і думаю: ну “класне” знайомство! У мене там якраз везуть важкохворого, там ще якісь термінові справи, а вони тут зі своєю романтикою, – з усмішкою пригадує дівчина.

Попри робочу метушню, Давід наважився попросити її сторінку в соцмережах і вже того ж вечора запросив на каву. Події розвивалися стрімко: за місяць він вигадав цілий план із «секретом». Запросив Оксану на звичайну фотосесію, яка насправді стала прикриттям для головного кроку в його житті – просто перед об’єктивами камер Давід став на коліно і зробив пропозицію.

Вже через два місяці після звільнення Давід Прадченко одружився. На власному весіллі він не стримував сліз. Ці сльози були не лише від щастя, а й від усвідомлення ціни свободи. Одразу після церемонії він притискає до себе маму і знову не стримує сліз. Про цю мить він мріяв довгі, нескінченні роки в російських катівнях, свято вірячи: свобода настане, і він знову знайде право на щастя. А найбільшим мірилом цього щастя для нього стала проста, але така цінна мрія – мати власну родину.

Читайте також:

Бере участь у боях та навчається у виші: історія військового із позивним “Пошта”

Втратила батьків і дім: історія дівчини, яку вибухова хвиля викинула з 9 поверху

Яна ТИХОЛАЗ, «СічНьюз»