Непоховані мерці, відсутність води та обстріли стали реаліями херсонського села

Орки буквально добивають Станіслав, що під Херсоном, розповіла переселенка, яка мешкає з початку війни на Вінниччині. У колись квітучому та повнолюдному селі нині – руїни, відсутня електрика та вода. Стоїть трупний сморід, а голодні здичавілі собаки нападають на поранених людей. Місцеві вважають, що ворог хоче створити так звану сіру зону на Правобережжі Херсонщини, зізналася журналістці «СічНьюз» співрозмовниця та розповіла, чому на деокупованій Херсонщині неможливо залишатися в безпеці.

Залишили все добро

Народилась та виросла Вікторія у містечку Крижопіль, що на Вінниччині. Але вийшла заміж за херсонського хлопця, який забрав її у сонячний степовий край. У рідному селі чоловіка, яке за кілька кілометрів від Херсону, молоде подружжя побудувало дім своєї мрії, у якому мешкали разом із донькою та сином. Чоловік працював із батьками у родинному молочному бізнесі, а дружина після декрету вийшла працювати за спеціальністю бухгалтеркою.

Їхній Станіслав був охайним сучасним населеним пунктом із майже п’ятитисячним населенням, де була лікарня, базарчик, чимало магазинів, школа, садочок, музична школа. Після окупації росіяни навіть не вірили, що ці всі прекрасні будинки, газифіковані та освітлені асфальтовані вулиці – це не місто.

А сьогодні Вікторія з родиною – переселенці. На початку повномасштабки під загрозою смерті виїхали до батьків на Вінниччину. Залишили все нажите важкою працею в окупації, напівзруйнований росіянами будинок та винаймають житло у провінційному містечку. У їхньому Станіславі після деокупації ще вирувало відносно спокійне життя, у селі довгий час залишався чоловік із своїми батьками, сестра з родиною та багато інших односельчан. Проте на сьогодні вже мало хто мешкає там: ворог щодня нищить село, убиває та калічить людей, спрямовує смертельне вістря геноциду на Херсонщину.

Тварини здихають від голоду

Співрозмовниця каже, що нині, у теплу пору, в селі стоїть стійкий трупний сморід. Адже вбитих людей ще так-сяк ховають, а тварин скільки гине – от воно все й розкладається. Останніми місяцями в Станіславі просто неможливо жити, люди виїжджають масово, а тварин не завжди вдається вивезти. Банально через те навіть, що орендарі з домашніми улюбленцями на квартиру не беруть. Дехто просто дає тваринам отруту, щоб вони не доходили з голоду. Інші ж просто випускають і залишають напризволяще.

Ну, а що з ними робити? Якщо люди виїжджають, наприклад, у Миколаїв, вони не можуть з собою взяти собак, котів. У селі повнісінько покинутих голодних тварин. Свекруха, ще як була в селі, пішла у магазин (зараз не працює жоден, бо всі порозбивали). Залишила сумку на велосипеді, повернулася, а її немає. Собака просто схопила торбину і потягнула, ледь не з велосипедом. Якщо людина впаде, наприклад, через поранення, то може підбігти собака і загризти її. Голодні пси котів роздирають і їдять, – розповідає жахіття Вікторія.

Батьки її чоловіка довго не виїжджали із села. Але коли під постійними обстрілами жити стало неможливо, то й вони виїхали на Вінниччину. Своїх тварин господарі не покинули. Собак зараз годує сусідка, а чотирьох корів відвезли на перетримку:

Уночі, щоб не натрапити на дрони, трактором із причіпом везли. А іншу корову виводили через поле найняті люди. Теж серед ночі, без світла, у повній темряві. А вдень взагалі неможливо ходити, – ділиться горем жінка.

Неможливо спокійно хоронити мерців

Саме через постійну дронову атаку навіть поховати убитих не завжди є можливість. А ще людські тіла лежать по кілька днів незакопані, бо нема кому це зробити.

У селі раніше був чоловік, який ховав мерців на цвинтарі. Він у тачці відвозив померлих на цвинтар, просто замотаних у якісь простирадла, без усяких там ритуалів чи відспівувань священника, – розповідає Вікторія. – Також уночі на кладовищі хоронили людей, щоб не потрапити на очі російських дронів. Цей чоловік виїхав. А тепер людей погрібають десь укінці городу, в садочку. Бо до кладовища треба, щоб хтось довіз. А хто довезе?

Немає магазинів, світла, води та гуманітарки

Місцева військова адміністрація села виїхала в Миколаїв. Адже спочатку росіяни приміщення сільради розбили. Адміністрація пішла в школу. А потім і по школі почали бити, вони сиділи у підвалі. Потім почалися дуже важкі обстріли, вимкнули електрику, світла немає з осені. Газопопровід поремонтували, а електрику росіяни не дали відновити постійними обстрілами.

Через відсутність електропостчання водогін також не працює. Люди залишилися практично без нормальної питної води, каже Віка:

З водою і в мирний час були проблеми у нас у степу. Криниць немає у селі, бо дуже далеко до води. Тому практично у кожного у дворі споруджені так звані «басині» – вимуровані та зацементовані ями вириті в землі), що ззовні виглядають, як криниці. Туди закачували воду та використовували за потребами. Зараз генератори включають, якось там качають воду туди, але суто для пиття, готування їжі. Дуже сильно економлять воду. А від постійних обстрілів «басині» потріскали і пропускають воду.

Цієї весни, як наступило похолодання та випав сніг, станіславці збирали його в каструлі і топили, щоб була хоча б якась вода.

Нині у селі ні магазині немає, ні роботи, ні медичної допомоги. Раніше хоч гуманітарну допомогу привозили, а зараз стало небезпечно. Тому за гуманітаркою лише у сусіднє село треба їхати, наприклад, у Лимани Миколаївської області. Туди дрони не дістають.

А багатьом просто нема куди їхати. Тому вони залишаються у селі від безвиході. Евакуацію проводять, але, наприклад, селять людей у хостелі у Миколаєві на 21 день. А далі – все, шукайте собі самостійно житло і роботу.

Тому деякі люди кажуть, що же краще тут повмирати, у рідних хатах, ніж десь старцювати в чужому місті.

Мародерство від своїх

А ще боляче від того, що свої ж односельці займаються мародерством.

Вони просто чистять хати, не бояться поліції, ніхто ж не приїде. Наш сусід виїхав, після чого мародери відкрили гараж, забрали генератор.

Місцеві розповідають, що з села вивозять побутову техніку та хатні речі, ті ж самі генератори, газонокосарки, інструменти, які у Миколаївській області за безцінь продають.

Та найгірше, розповідають ті, хто лишився,  що мародери, крім того, що вичищають хати, потім спеціально їх підпалюють. Щоб замести сліди і ніхто не підозрював про крадіжку, – розповідає Вікторія.

Будинки горять у селі масово не лише від рук мародерів. Часто ворожі дрони скидають по будинках  підпалюючу суміш. По сухій рослинності, адже узбіччя просто немає кому обкошувати, вогонь безперешкодно добирається і до сусідніх будівель. Такий дешевий спосіб знищення села дуже швидко перетворює все на руїни…

Уже давно розпочалися жнива, а ворог стріляє навіть по вантажівках із зерном, по полях. Горять ниви, а херсонці збирають урожай, навіть під загрозою смерті.

Такі невтішні справи на Правому березі не повсюди. Станіслав – це колишній Білозерський район, це село та сусідні дуже страждають від обстрілів. І Білозерка розбита, й інші села також напівзрйновані. Адже дрони летять сюди зовсім близько, з окупованого Лівобережжя. Херсонці підозрюють, що ворог такими діями хоче просто-напросто створити сіру зону на їхній, колись квітучій та повнолюдній Херсонщині.

Віримо в перемогу всім серцем. Але нам просто немає куди повертатися, – підсумовує співрозмовниця.

Читайте також:

Психологиня-переселенка із Бердянська лікує душі казками та іграшками

На сцені виступали талановиті переселенці, які мешкають на Вінниччині

Спілкувалася Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз», фото та відео із сторінки Івана Самойленка (колишнього голови Станіславської ТГ).