Після втечі дітей з Одеси ексвихованка дитбудинку розповіла про жахи насильства

Дев’ятого липня Україну сколихнула новина про втечу дітей з одеського дитячого закладу, що знаходиться в Київському районі Одеси. На тлі цієї резонансної події журналісти “СічНьюз” поспілкувалися з Наталією Хоменко, колишньою вихованкою Сумського дитбудинку. Вона розкрила шокуючі подробиці свого перебування в державній системі опіки. Її свідчення про побої, приниження та навіть випадки зґвалтувань висвітлюють темну сторону життя дітей, позбавлених батьківського піклування та любові.

Трагічне дитинство та нескінченні пошуки справжнього дому

Життя Наталії Хоменко розпочалося з трагедії. Вона народилася в сім’ї, де батьки зловживали алкоголем. Батько помер, коли дівчинці було лише два роки, залишивши її без спогадів про нього, навіть без фотографій. У сім’ї було троє дітей: Наталія, її старший та середній брати. Їхня подальша доля залишається для Наталії невідомою, адже вона не шукала їх і не знає їхніх точних даних чи останнього місця проживання.

Коли ця біологічна жінка (я не можу назвати її мамою) потрапила до в’язниці, то з нею за крадіжку сів і старший мій брат, її син. А середнього брата забрала до себе наша ж бабуся. Чому його, а не мене? Не знаю, мабуть, він був старший, і менше з ним було мороки, а я дворічна дитина, цим все і сказано, – розповідає Наталія, пригадуючи ті події.

Її шлях розпочався в будинку «Малятко» в Сумах, а потім вона потрапила до будинку-інтернату в тому ж місті. За весь цей час її не відвідував ніхто з рідних. Наталія з болем згадує, як сиділа на вікні, спостерігаючи за іншими дітьми та їхніми щасливими родичами, і мріяла про те, щоб комусь стати потрібною.

Проте в її житті з’явилася промінчик надії. Щоліта до інтернату приїжджали сім’ї з різних країн – Франції, Іспанії, Китаю – з метою взяти дитину на відпочинок або для подальшого усиновлення. Одного разу Наталії пощастило потрапити до французької родини: мами Жаклін, тата Філіпа та їхніх трьох дітей. Вона провела з ними місяць або трохи більше, відчуваючи себе справжньою донькою.

Ставилися дуже любляче, балували і берегли як свою донечку, – з теплом згадує Наталія цей період.

Французька сім’я навіть подала документи на усиновлення, але через українське законодавство Наталію вирішили віддати в українську родину. Її до себе забрала Валентина, директорка школи з села, де вони разом проживали.

Я досі пам’ятаю той день, коли вона прийшла до нас у клас і сказала вчителю: «Я приїхала по Наталочку, мою доцю!». І, звісно, інші дітки почали проситися з нами, це було боляче чути. Я зараз розповідаю цей момент і чесно, сльози котяться по очах, я дуже її любила, і досі називаю мамою, хоча вона вже покійна, – ділиться Наталія, не стримуючи емоцій.

Протягом шести років Наталія жила з Валентиною та її паралізованою мамою, яку звали Катя. Ці роки Наталія називає найкращими в своєму нелегкому житті, сповненими любові, турботи, уваги та поваги. Вона згадує про велике господарство, яке вела Валентина, про її працьовитість та шану з боку односельців. Бабуся Катя була паралізована з молодості через трагічний випадок, коли її старший син, будучи напідпитку, зіштовхнув її зі сходів, спричинивши переломи двох рук і двох ніг. Невдала операція залишила її прикутою до крісла до кінця днів.

Повернення до інтернату: Три роки пекла та насильства

На жаль, щастя Наталії було недовгим. Коли їй було майже 13 років, її названа мама Валентина померла від тромбу.

Вона лежала на землі, сусіди… крики… плач… шок, і я стояла і не наважилася навіть до неї підійти, я злякалася, вона була жовтого кольору, якось чи синього, навіть не можу передати словами, це було дуже страшно, – згадує Наталія той жахливий день.

Ця трагедія повернула Наталію до того ж інтернату в Сумах.

Звісно, директор школи впізнав мене і швидко мене оформили в групу, де я думала, що буду зовсім недовго, але… я прожила там три роки, – з гіркотою розповідає Наталія.

Саме ці три роки стали для неї справжнім пеклом. Вона зіткнулася з жорстокістю та насильством з боку інших вихованців.

Мене били інші і хлопці, і дівчата, без причини, просто щоб показати свою “силу”, і це було для них весело, типу авторитет заробляли в очах інших підлітків. Там свої правила між собою і свої були поняття. За всі три роки перебування там я отримала три струси мозку (два легких і один середній). Винуватцям так нічого і не було, бо проблеми в такому закладі не припустимі, повинен бути контроль, але його не було там ніколи, – свідчить Наталія.

Ще більш жахливими є її розповіді про випадки ґвалтувань дівчат старшими хлопцями. Можливість повідомити вихователів була відсутня, оскільки це загрожувало “темною” – груповим побиттям.

Це накривають тебе ковдрою і гамселять натовпом, і ти навіть не розумієш, хто це саме був (я також таке отримувала), – розповідає Наталія.

Вона згадує, як навіть у ранньому дитинстві, у віці двох-чотирьох років, діти зазнавали побоїв, ударів, штовхань, образ та криків, не розуміючи, що відбувається.

Підлітком я втікала разів три, мабуть. І це була така свобода, такі радісні моменти, що немає за спиною натовпу, який тебе буде по черзі бити по голові чи інших місцях. Тому я хлопчиків чудово розумію, які втекли (читала, вони вже знайшлися), лише там, за парканом, ти людина, ти чогось вартий у житті, – із розумінням розповідає Наталія.

І нікому відомо, що там може відбуватися:

Сказати вам чесно, я колись давно хотіла з собою щось зробити, бо ті тортури, які я переживала щодня протягом трьох років, неможливо було витримувати. Але я витримала і залишилася. Проте я ні з ким не ділюся цими роками мого життя, хочеться забути як страшний сон, – зізнається Наталія, наголошуючи на психологічній травмі, наслідки якої вона досі відчуває.

За її словами, будинок, де вона пережила ці жахи, тепер перетворений на заклад для обдарованих дітей.

Зцілення, материнство та нове життя у Франції

Після пережитого Наталія Хоменко знайшла в собі сили жити далі. Наразі вона виховує своїх п’ятьох дітей і прагне дати їм те, чого сама була позбавлена. Вона навчає їх підтримувати порядок, бути сильними, давати здачі, але першими ніколи не ображати, мати повагу до старших, бути ввічливими та впевненими в собі.

Якщо щось не виходить – то не кидати, а ще раз спробувати, навіть з останніх сил. Коли вони щасливі, і я щаслива, це мої крила, моя любов, мої янголи, мої маленькі букашечки, жучки мої, я можу так безперервно їх називати. Дівчата ще маленькі у мене, але… вони вже знають, що не можна бути слабкою дівчинкою. Життєві уроки у нас ще попереду, – ділиться Наталія своїми батьківськими принципами.

З початком повномасштабної війни в Україні, французька родина Жаклін і Філіпа знову вийшла на зв’язок з Наталією. Вона, будучи вагітною молодшою донькою Майєю, спочатку побоялася їхати. Проте, коли доньці виповнилося п’ять місяців і вона почала сидіти, Наталія, незважаючи на складнощі, зробила документи і поїхала до Франції.

Це була складна поїздка, я і п’ятеро діток маленьких, це жах, але ж знову я все витримала, і дітки у мене молодці також, – розповідає вона про своє нелегке переміщення.

Наталія безмежно вдячна цій родині, яка не забула її, свою “доцю”, і допомогла з усім необхідним – квитками, оплатою документів, пошуком житла.

Я їм до кінця своїх днів буду вдячна, – підкреслює Наталія.

Вона з сумом зазначає, що її “остання мама” Жаклін, якій вже 74 роки, нещодавно виявили рак.

Тож моя так би мовити остання мама і теж колись мене покине, – говорить Наталія, розмірковуючи про неминуче

У Франції сім’я Наталії отримує значну підтримку від держави, що дозволяє їй відкладати кошти на майбутнє своїх дітей. Діти щасливі, мають багато друзів і добре знають мову.

Наталія також розповіла про свій десятирічний шлюб з батьком її дітей, який зловживав алкоголем і піднімав руку. Вона захищала своїх дітей від нього, приймаючи удари на себе.

Нарешті ми не живемо з ним і не спілкуємося, – говорить вона, додаючи, що її колишній чоловік також виїхав до Франції два роки тому, але продовжує пити і не забезпечує дітей.

Раніше не могла від нього піти, бо соціальні служби на кожному кроці твердили, що повинна бути повна сім’я, а коли зверталась до поліції, то йому лише штраф виписували, і потім він мені ще гірше робив. Тому я вже потім мовчала і терпіла, а коли з’явилась нагода виїхати без нього, то я не думаючи саме під час війни і поїхала, – пояснює Наталія.

Читайте також:

Здійснив мрію діда, але не побачить, як росте син: історія загибелі льотчика

642 релігійні пам’ятки України зруйновані ворогом від початку війни

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”