«Після вибуху я осліп»: сержант пів року тримав позицію після втрати зору

Російський дрон «Молнія», начинений протитанковою міною, влучив просто в укриття. Вибух позбавив сержанта Руслана зору. Але навіть у такому стані він не залишив позицію. Ще пів року тримав оборону, а згодом вийшов у тил, подолавши 12 кілометрів пішки.

Пішов добровольцем
Шлях Руслана до фронту розпочався за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Тоді він вирішив: потрібно готуватися до війни. Без бойового досвіду, бачивши зброю лише у фільмах, записався до київської тероборони.
24 лютого замість медкомісії Руслан вирушив до ТЦК. Там отримав тимчасові документи, автомат і місце у добровольчому батальйоні. Після звільнення Київщини добровольцям запропонували або скласти зброю, або шукати підрозділ самостійно.

Зараз це звучить дивно, але тоді нас не дуже хотіли брати – через відсутність досвіду. Ми ж уперше взяли автомати до рук лише наприкінці лютого, – згадує боєць.

Разом із трьома побратимами Руслан таки потрапив до 233-го батальйону 128-ї бригади.

Два кілометри зі зламаною ногою
У серпні він отримав штатну зброю, і вже того ж дня підрозділ вирушив на Харківщину. Попереду були важкі бої – за Харківську та Луганську області.

У Новоселівському нас накривали так щільно, що в перший день ми навіть не могли підняти голови. Лише згодом змогли розгорнутися і почати працювати, – розповідає Руслан.

Згодом були Донеччина і Запорізький напрямок. Через активність ворожих дронів працювати ставало дедалі складніше. Під час одного із завдань Руслан мав евакуювати мінометний розрахунок із Кам’янського, але техніка не дісталася до точки. Довелося повертатися пішки – два кілометри зі зламаною ногою.

Після відновлення Руслан став сержантом і очолив відділення гранатометників.

Залишився, щоб допомогти молоді 

У жовтні 2025 року Руслан отримав завдання завести двох бійців на позицію у Степногірську та повернутися. Але вирішив залишитися.

Вони були зовсім молоді. Я розумів, що їм потрібна підтримка. Хотів, щоб відчували впевненість, – пояснює він.

Кілька годин на позиції перетворилися на пів року. З часом укриття зміцнили, досвід зростав. Але залишити позицію Руслан уже не міг. Після одного з відбитих штурмів ворог визначив їхнє місце розташування. Стало очевидно: дрони почнуть цілеспрямовано нищити позицію.

Було вже темно. Я стояв на чергуванні, коли в укриття влетіла “Молнія” з протитанковою міною. Вибух був дуже сильним. Мене засипало землею й дошками. Хлопці відкопали, але коли я прийшов до тями – зрозумів, що нічого не бачу.

Побратими спершу розгубилися: командира потрібно було рятувати, але евакуація була неможливою. Сам Руслан залишався спокійним – і це допомогло іншим зібратися:

Я сказав, що ми маємо все, щоб триматися далі. І вони заспокоїлися.

Ті самі двоє бійців, заради яких він колись залишився, тепер рятували його. Вони організували чергування, використовували медикаменти, які скидали дрони. А інструкції отримували по рації від лікаря.

Через місяць зір почав повертатися. Руслан намагався розплющити очі, але бачив лише темряву.

Минув тиждень, і я почав помічати щось схоже на тіні. Це дало надію. Приблизно через місяць зір почав частково повертатися. Тоді він почав готуватися до виходу. Попереду -12 кілометрів пішки, у броні та зі зброєю. Я тренувався вперто. Але коли пішли, було набагато важче, ніж очікував. У грудях пекло від болю. Та ми змогли.

Навіть під час відпустки Руслан не розповів рідним усієї правди. Лише сказав, що погіршився зір. Побратимам теж заборонив говорити. Родина й так має достатньо турбот.
Сьогодні Руслан продовжує службу. Вже у підрозділі безпілотних систем.

Читайте також:

У Вінниці стартував проєкт «Хвостатий оберіг»: цим підтримують поранених військових

На юннатівському фестивалі у Вінниці збирали кошти на маскувальні сітки

Володимир ПРИСЯЖНЮК, за матеріалами 128 бригади