Понад 25 років він повертав загиблих додому: пам’яті Олексія Юкова

Є люди, про яких важко говорити словами “волонтер”, “пошуковець” чи навіть “Герой”. Бо жодне з цих визначень не вміщує всього, що вони робили.

Олексій Юков понад чверть століття шукав тих, кого війна забрала від родин. Спочатку – загиблих воїнів Другої світової. Потім – тих, хто загинув на Донбасі після 2014 року. Після початку повномасштабного вторгнення його команда працювала там, де смерть була зовсім поруч, аби повернути додому українських військових і цивільних.

5 серпня 2026 року Олексій Юков загинув під час чергової пошукової операції на Лиманщині. Йому було 40 років. За кілька тижнів до свого 41-го дня народження він сам став тим, кого вже не повернуть до життя, але кого Україна пам’ятатиме.

Хлопець зі Слов’янська, який рано знайшов справу свого життя

Олексій Юков народився 9 вересня 1985 року у Слов’янську на Донеччині. Навчався у рідному місті, закінчив Донбаський державний педагогічний університет за спеціальністю викладача фізичного виховання.

У його житті завжди було багато спорту. Олексій став майстром спорту України з хортингу, очолював місцеві осередки федерацій хортингу та таїландського боксу Муей-тай. За роки тренерської роботи він виховав понад сотню чемпіонів та призерів всеукраїнських і міжнародних змагань. Для своїх вихованців був не лише тренером, а людиною, до якої можна було прийти з будь-якою проблемою.

Але ще підлітком Олексій знайшов справу, яка згодом визначить усе його життя.

Пошуком останків загиблих він почав займатися приблизно у 13 років. Спочатку це були воїни Другої світової війни. Він досліджував місця боїв, знаходив останки загиблих, допомагав встановлювати їхні особи та повертати їх родинам або гідно перепоховувати. Загалом цією справою він займався понад 25 років.

Коли війна прийшла у його рідний Донбас

У 2014 році пошукова робота для Олексія змінила сенс.

Війна більше не була лише сторінкою історії. Вона прийшла у його рідний Слов’янськ, на його Донеччину, до людей, яких він знав.

Олексій заснував пошукову групу “Плацдарм”. Разом із командою він почав працювати безпосередньо у районах бойових дій – знаходити загиблих українських військових та цивільних і повертати їх додому. Пошуковці працювали біля лінії фронту, у небезпечних районах та на територіях, де кожен крок міг виявитися останнім.

Одним із перших важких епізодів цієї роботи став травень 2014 року. Тоді команда Юкова разом із військовослужбовцями 80-ї окремої аеромобільної бригади забирала тіла українських військових після падіння гелікоптерів на околицях Слов’янська.

Під час цієї діяльності Олексій потрапив у полон до російських найманців. Йому винесли смертний вирок. Він вижив. І повернувся до тієї самої роботи.

Він повертав не просто тіла – він повертав родинам можливість попрощатися

У роботі Юкова була страшна особливість: для нього кожен знайдений загиблий залишався людиною. Не просто останками. Не номером. Не невідомим солдатом. Чиїмось сином. Чоловіком. Батьком. Другом.

Саме тому родини згадують Олексія не лише як пошуковця, а як людину, яка допомагала пережити найстрашніший момент – повернення близької людини додому.

Вдова військовослужбовця Олександра Кузьменка Вікторія розповідала, як Юков віз тіло її чоловіка понад 1300 кілометрів – із Лимана до Івано-Франківська.

Вона хотіла віддячити йому за дорогу.

Я Олексію кажу: “Ти їхав, ну, кошти…” . Він відмовився.

“Нічого не треба. Я відкрив збір, ми все зібрали”.

А потім сказав їй слова, які жінка запам’ятала назавжди:

“Душа вашого чоловіка заспокоїться, бо я її вам привіз”.

У цій фразі, мабуть, є весь Олексій.

“У нього все має бути”

Іншій родині Олексій допоміг не просто привезти загиблого чоловіка.

Коли військового повернули без форми, труни та необхідних речей, Юков знайшов шеврон 25-ї бригади ДШВ і берет десантника.

Він хотів, щоб людина, яка загинула на війні, вирушила в останню дорогу не як невідомий загиблий, а як український військовослужбовець.

У нього все має бути, тому що він буде в небесному війську, – згадувала вдова Ольга його слова.

Це була його особливість – бачити за страшною статистикою конкретну людину.

“Я не можу зупинитися”

Після початку повномасштабного вторгнення “Плацдарм” не припинив роботу.

Навпаки – запитів стало ще більше. За даними Суспільного, команда Юкова після 2022 року знайшла близько двох тисяч загиблих українських військових і цивільних. Меморіал Слов’янської громади наводить ще більшу цифру – понад три тисячі повернутих із місць бойових дій загиблих, серед яких були українські військові, цивільні та військові російської окупаційної армії.

Сам Олексій називав пошук загиблих справою свого життя.

У мене життя не вистачить, щоб повернути з цієї війни останнього солдата. Я не можу зупинитися, поки я не знайду останнього, – говорив він у фільмі Радіо Свобода.

Олексій так і не зупинився.

Його знали не лише на фронті

Для Слов’янська Олексій Юков був значно більшим, ніж керівник пошукового загону.

Він був тренером, спортсменом, наставником і людиною, яка допомагала молоді повірити у власні сили.

Одна з його вихованок – Аліна згадувала, що для неї він був більше, ніж тренером.

Він був наставником, мотиватором, другом та батьком. Він ніколи не пропускав життєвих проблем своїх учнів і завжди намагався їм допомагати. Він вірив у людей навіть тоді, коли вони не вірили в себе, – згадує Аліна.

І це, мабуть, ще одна важлива частина його історії.

Юков повертав людям не лише загиблих. За життя він допомагав живим знаходити опору.

Остання місія

5 серпня 2026 року Олексій Юков вирушив на чергову пошукову операцію поблизу Шандриголового на Лиманщині.

Під час роботи в лісосмузі автомобіль пошуковців підірвався на міні. Олексій загинув.

Людина, яка роками йшла на небезпечні території заради інших, цього разу сама не повернулася.

Його колеги згадують, що він чудово розумів ризики.

Офіцер ЗСУ з позивним “Кочівник” розповідав, що Юков ще раніше був поранений під час евакуації тіл у 2014 році. Попри важкі травми, він продовжував працювати. За словами військового, лише за останні пів року завдяки Юкову з поля бою вдалося забрати понад пів сотні українських військових.

Незадовго до загибелі вони навіть жартували про смерть.

Льоша, тебе вб’ють. І ти станеш Героєм України посмертно, – сказав йому “Кочівник”.

Юков відповів:

Саш, тебе теж уб’ють, і ти станеш теж Героєм України посмертно.

За словами побратима, вони могли жартувати навіть у таких страшних обставинах. Бо Олексій знав ціну своєї роботи, але не дозволяв страху зупинити себе.

“Він десь поруч”

Після його смерті його команда продовжила працювати.

Пошуковець Артур Сімейко, який працював із Юковим із початку повномасштабного вторгнення, говорить про нього так, ніби Олексій досі поруч.

У мене немає відчуття, що він загинув. Якщо казати про нього як про людину, яка залишилась у пам’яті, то тут більше відчувається, що він є. Він десь поруч, він допомагає, він дає нам настанови по життю, підтримує. І завжди є відчуття, що до чогось, що ти не побачиш, не почуєш, десь його рука, – каже Артур.

Є в його спогадах і ще один образ.

Під час одного з виїздів Юков ішов попереду, коли пошуковці тягнули тіло загиблого. У момент, коли на нього падало яскраве сонячне світло, навколо піднялися сині метелики.

Для самого Артура це стало символом.

Це про те, що він казав, що це душі. Душі йому подякували, – каже Артур.

Людина, яка не дозволяла війні забрати ім’я

Олексій Юков прожив 40 років.

Але якщо вимірювати життя не роками, а людьми, яким ти встиг допомогти, його шлях був набагато довшим.

Він почав шукати загиблих ще підлітком. Понад 25 років повертав із землі тих, хто залишився на полях минулих і сучасних воєн. Працював після поранення, після полону, під обстрілами та на замінованих територіях.

У 2024 році Олексія нагородили президентською відзнакою “Золоте серце”. Після його загибелі держава відзначила його найвищим званням – Герой України, посмертно. Указ про це президент підписав 21 серпня 2026 року.

Але, мабуть, найточніше про його спадок говорять не нагороди.

Говорять родини, які нарешті змогли поховати своїх.

Говорять його вихованці, які пам’ятають тренера.

Говорять побратими, які досі відчувають його присутність.

І говорять ті, кого він повернув додому.

Олексій Юков усе життя йшов назустріч тим, кого війна залишила в землі.

Він повертав їхні імена.

Повертав їхнім родинам.

Повертав додому.

А тепер Україна має пам’ятати його самого.

Читайте також:
Без їжі та можливості виїхати: що відбувається в окупованих Олешках

Після двох викиднів і ЕКО Герой загинув, не дочекавшись народження доньки

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”