Врятували хлопчика, який місяць був у комі: спогади до ювілею дитячої лікарні

Будівництво Вінницької обласної дитячої лікарні розпочали у 1977 році рішенням міськвиконкому за підтримки обласного відділу охорони здоров’я. Будували, зокрема, на кошти, зібрані під час суботників з нагоди Міжнародного року дитини, який ООН проголосила у 1979-му.

Відкрилася в червні 1980 року

І от у червні 1980 р. Вінницька обласна дитяча клінічна лікарня на 360 ліжок була введена в дію. Першими відділеннями, що перейшли до новоствореного закладу зі своїми пацієнтами з обласної лікарні ім. Пирогова, були соматичне відділення для дітей старшого віку (завідувачкою його була З.А. Максимова, старшою медичною сестрою – Р. С. Гуменюк) та відділення для дітей раннього віку (завідувачка С.І. Пшелуцька, старша медсестра – Т.О. Гуренко). До кінця червня того ж року в лікарні було відкрито 20 підрозділів і служб.

Почалась активна професійна діяльність. Уже в 1981 р. перший конгрес дитячих хірургів відбувся на базі цієї нової лікарні. У 1984-у заклад став переможцем загальнодержавного змагання між обласними дитячими лікарнями. У 1985 р. лікарня представлена на всесоюзній Виставці досягнень народного господарства як школа передового досвіду. У 1986-му колектив нагороджено Почесною грамотою Міністерства охорони здоров’я…

Із 1993 року на території лікарні велось будівництво Центру з надання амбулаторно-поліклінічної та лікувально-діагностичної допомоги дітям, що постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС. А в 2001 р. тут відкрили обласний неонатологічний центр з виїзною бригадою і відділенням анестезіології та інтенсивної терапії новонароджених. Тоді ж відкрито обласний центр медичної допомоги дітям із патологією щелепно-лицьової ділянки.

У 2006 р. на базі закладу створений реанімаційно-консультативний центр для надання цілодобової консультативної та виїзної допомоги дітям у районах області. У 2007-у добудовано ще один корпус, суттєво розширено та модернізовано ліжковий фонд лікарні: з 390 до 450 ліжок. Тоді було введено в дію педіатричне відділення №2 (на 20 гастроентерологічних і 10 імунологічних ліжок); реорганізовано хірургічне; відкрито 10 сурдологічних ліжок у складі ЛОР-відділення та самостійне нейрохірургічне відділення на 30 ліжок…

Хто був у витоків

Та повернімось до витоків. Першим головним лікарем новоствореної обласної дитячої лікарні була незабутня Світлана Федорівна Філь, яка очолювала заклад з 1980 по 1999 рік. Далі лікарня функціонувала і розвивалась під керівництвом Тетяни Антонець (із 1999 по 2014 р.), після неї заклад очолював Василь Паненко (у 2014-2022 роках), також в.о. директора у 2022-2023 рр. був Олександр Харченко. Зараз очільницею КНП «Вінницька обласна дитяча клінічна лікарня Вінницької обласної Ради» є Лідія Діденко.

Сьогодні це потужний заклад, надкластерна лікарня, яка має 343 стаціонарних ліжка плюс 21 реанімаційне ліжко, з них 9 ліжок для реанімації новонароджених, – розповідає директорка ВОДКЛ Лідія Діденко. – Ми оснащені всім необхідним сучасним обладнанням. Працює потужний колектив лікарів, медичних сестер, інших фахівців – це близько 800 осіб, які надають допомогу дітям та забезпечують життєдіяльність лікарні. У середньому ми лікуємо 18 тис. дітей в рік стаціонарно і щодня консультативна поліклініка може прийняти 500 відвідувань за зміну.

І, незважаючи на такий складний час, четвертий рік повномасштабного вторгнення російського агресора, незважаючи на всі виклики долі, наша лікарня не залишається без уваги відповідальних осіб. Ми маємо постійну підтримку як з боку Вінницької обласної ради, та і Вінницької обласної військової адміністрації, багато різнопланової допомоги отримуємо від наших спонсорів, благодійників, що дає змогу повноцінно забезпечувати лікувальний процес. Сьогодні ми є унікальним закладом на території області, і є великий попит на послуги висококласних фахівців нашої лікарні.

За словами Лідії Олексіївни, зі зрозумілих причин відзначення ювілею не буде масштабним. Просто 29 червня, напередодні річниці, колектив збереться на традиційну четвергову виробничу нараду, на яку будуть запрошені також ветерани та колишні керівники лікарні, представники обласної влади, благодійники. Плануються спогади, перегляд історичних фото та відео. Також буде висловлена вдячність усім, завдяки кому створювалась та розвивалась лікарня.

Найбільша цінність лікарні

Найбільшою цінністю лікарні є люди – фахівці, особистості, історичні постаті. З нагоди ювілею деякі з них поділилися спогадами.

Колишня очільниця обласної дитячої лікарні Тетяна Антонець серед тих, хто прийшов на роботу разом із відкриттям закладу. Закінчивши медінститут у 1979 р., вона почала працювати тут лікарем-неонатологом з серпня 1980-го.

Відкриття лікарні було дуже важливим, тому що обласних дитячих лікарень на той час в Україні було мало – ми були восьмі чи десяті серед інших областей. На Вінниччині до цього було тільки дитяче відділення в обласній лікарні ім. Пирогова, – каже Тетяна Антонець.

Очоливши лікарню, почала не лише згуртовувати колектив, а й «реанімувати» добудову лікарняних корпусів.

Було складно, але багато що вдалося. Насамперед, налагодити у лікарні роботу спеціалізованих педіатричних служб, щоб діти не змушені були їхати в Київ, а щоб мали доступ до якісної спеціалізованої медичної допомоги у своєму регіоні.

Ми почали розвивати напрямки дитячої онкології, дитячої нейрохірургії, алергології, ЛОР-служби, реанімації новонароджених, неонатологічної допомоги, поліклінічної допомоги… Загалом у педіатрії є 27 вузьких напрямків, і за короткий час у нас відкрилися всі ці напрямки, хіба що крім імунологічної служби. Разом з відкриттям відділень – дитячої урології, дитячої щелепно-лицьової хірургії…

Введено в експлуатацію нові лікарняні площі; штатний розпис колективу зріс удвічі; налагоджена робота виїзної неонатологічної бригади, реанімаційно-консультативного центру, виїзної консультативної клініки «Планета здоров’я»… Це те, зокрема, чим також пишається Тетяна Антонець, згадуючи свою роботу на посаді головного лікаря.

Без колективу, без фахівців, які зростали разом зі мною, цього досягти не вдалося б, – підсумовує Тетяна Іванівна і наводить показник, який вказує на найголовніше і на найважливіше досягнення. – Коли ми починали, у лікарні помирало до ста дітей за рік (загалом лікувалося 5-7 тисяч. протягом року). В абсолютних цифрах це був, може, і не надто великий показник. Але коли ти через 10-15 років роботи виходиш на результат, що в лікарні лікується до 15 тисяч дітей за рік, а помирає лише 12-15 дітей, тоді ти розумієш, що всі твої старання не марні.

Лише один запис у трудовій книжці

Цікаву історію, проілюстровану давнім фото, розповіла медичний директор лікарні Оксана Моравська. Виявляється, вона потрапила до цього закладу ще до його відкриття.

Я вступила в медичний університет в 1978 році. Тоді практикувалася допомога різним будівельним об’єктам, сільськогосподарським підприємствам у формі студентських будівельних загонів або суботників. І навесні 1980 року, коли я закінчувала 2-й курс, нас залучили до таких суботників – тоді закінчували будівництво цього об’єкта і потрібно було допомогти прибирати будівельне сміття.

Одного разу ми з одногрупниками вирішили сфотографуватися на фоні чиєїсь машини (як пізніше виявиться, це було авто одного з хірургів, із яким мені потім доведеться працювати). Це фото цікаве ще й тим, що на ньому видно: дитячу лікарню будували на кінці міста, далі ще нічого не було, тільки поле, а за ним ліс. Лікарня будувалась поетапно, цей шестиповерховий корпус тоді будувався першим і єдиним. На цьому ж місці позаду нас пізніше виросла поліклініка, – згадує Оксана Аркадіївна.

Ні про який трамвай тоді ще мова не йшла. Автобусна зупинка була навпроти того місця, де згодом з’явилась нинішня будівля «книжка». Ми жили в гуртожитку медуніверситету, виходили на зупинку і просилися в автобус, який їхав у Літин. Він зупинявся по Хмельницькому шосе, і так ми доїжджали сюди…

А працювати в дитячу обласну лікарню я прийшла в 1985 р. – хірургом у відділення гнійної хірургії. Перед цим у 1984-му проходила тут рік інтернатуру, закінчивши медінститут за спеціальністю «Дитяча хірургія». То фактично в закладі я з 1884 року і в мене один запис у трудовій книжці».

Показник летальності був в чотири рази вищим

Оксана Моравська 17 років працювала хірургом у відділенні гнійної хірургії, у 2001 р. стала заступницею головного лікаря (начмедом), тепер – медичний директор лікарні.

Коли починала, показник летальності пацієнтів був у 4 рази вищий, ніж зараз. І те, що він так відчутно знизився – це заслуга кожного, хто тут працював і працює. А наші показники творять основний показник малюкової смертності в регіоні. Тому що ми надаємо допомогу найбільш важким хворим, з найскладнішою патологією, які ще 20 років тому не мали шансів на життя. У свою чергу, малюкова смертність – це показник розвитку держави, це рейтинговий показник благополуччя суспільства, – наголошує Оксана Аркадївна і каже, що заради такої мети варто жити і працювати.

Рятували майже безнадійних дітей

Наближається 45-річчя нашої лікарні і ми, звісно, згадуємо нашу молодість, – розповідає завідувачка поліклінікою ВОДКЛ Людмила Кондратюк. – Я прийшла в лікарню з перших днів у 80-му році, була старостою перших інтернів у нашій лікарні, і з тієї групи потім дуже поповнився колектив і сформувався його кістяк. Звичайно, я пам’ятаю перші будівлі, які потім розбудувалися і поповнилися новими корпусами. Пам’ятаю перше обладнання, яке було досить примітивним порівняно з нинішнім. Але колектив і тоді трудився дуже якісно, а зараз це зростання просто неможливо ні з чим порівняти.

За 45 років свого трудового стажу я бачила випадки справжнього дива, яке сталося з дітьми, котрі були абсолютно безнадійними. Ті, хто давно в нас працює, пам’ятають хлопчика, який довго перебував у комі, близько місяця, але після тривалого лікування прийшов і своїми руками вручив нашій першій головній лікарці Світлані Федорівні Філь букет квітів… І ці дива творили та творять лікарі й медсестри нашої лікарні.

Півстолітній трудовий шлях

Про свій півстолітній трудовий шлях розповіла і старша медсестра педіатричного відділення №1 Анна Заневська.

Колись давно, 4 серпня 1974 р., я прийшла в дитяче кардіоревматологічне відділення обласної лікарні ім. Пирогова. Наша дитяча лікарня тоді тільки будувалася. А в 1980 р. ми переїхали сюди, в дитячу обласну. Працювала палатною медсестрою, процедурною, згодом мене призначили старшою медичною сестрою педіатричного відділення. І от уже 45 років я працюю в нашій лікарні, у своєму рідному відділенні. Адже колектив педіатричного відділення №1 є найбільш стабільним у нашій лікарні – від нас ідуть тільки на пенсію, – посміхається Анна Станіславівна.

Були, каже, і труднощі та втрати пацієнтів, і перемоги, успіхи та радість. Бувало різне, але за всі ці роки жодного разу не хотілося покинути свою професію.

Згадую один випадок, це було в 90-х роках. У нас була пацієнтка, я навіть пам’ятаю її ім’я – Наталочка. Дитині в 4 роки поставили діагноз “ювенільний ревматоїдний артрит”. Вона буквально пересувалась на четвереньках, були уражені колінні суглоби. Ми її вилікували, виняньчили, вона увійшла в ремісію… Наталочка виросла, закінчила медичний коледж, працює медсестрою, вийшла заміж, родила двох діток, у неї все добре… Немає більшої і кращої нагороди, ніж чути від маленьких пацієнтів «дякую».

Одно із перших в Україні відділень для недоношених дітей

Марія Добіжа, завідувачка відділенням патології новонароджених та недоношених дітей, теж прийшла сюди на роботу в 1980-му, коли відкрилася нова обласна дитяча лікарня, а в її складі педіатричне відділення для недоношених дітей. Це було перше таке відділення в області й одне з перших в Україні.

Головною проблемою була кадрова. У відділенні працювало три лікарі – ми двоє після інституту і наша завідувачка Альбіна Павлівна Радомська, яка прийшла з обласної лікарні ім. Пирогова. Не вистачало підготовлених медсестер та санітарок.

Спочатку, знаючи, що у нас нема досвіду, нам, можливо, не зовсім довіряли, але з часом робота налагодилася, прийшла довіра, і практично всі недоношені діти, які народжувалися в пологових відділеннях області, переводилися до нас. Їх було досить багато, тому що народжуваність на той час була висока. Тому в 1993 р. назріло питання відкриття нового відділення – патології новонароджених дітей, в яке госпіталізовувались переважно доношені діти. І я вже працювала завідувачкою цього відділення.

Марія Володимирівна згадує про створення повноцінного відділення анестезіології та інтенсивної терапії для новонароджених, про появу виїзної неонатологічної бригади і педіатричного посту неонатології для чергування в нічний час та у свята. Про збагачення відділень кадрами – лікарями переважно з вищими і першими кваліфікаційними категоріями. Про отримання якісної апаратури для виходжування новонароджених. Також про особливі випадки порятунку.

Була недоношена дівчинка, яка народжувалася в пологому відділенні на Старому місті. До нас це дитятко було переведене в тиждень, важило один кілограм. Дуже була бажана дитина для мами, мамина любов була просто неперевершена. Дитина була у важкому стані, можливості наші були обмежені в тому плані, що у нас не було хорошої апаратури, щоб дитину підключити до апарата штучної вентиляції легень і здійснювати все необхідне. Але загальними зусиллями ця дівчинка у нас вижила. І я була приємно вражена, коли минув певний час, я була на дачі й отримала дзвінок. Піднімаю трубку і мені кажуть: «Це Оля (називає прізвище), ви мене лікували. Я сьогодні закінчую 10-й клас і дуже хочу, щоб ви прийшли до мене на випуск». Це, мабуть, ті зворушливі хвилини, які заслуговують нашої важкої праці.

Санавіацією відправляли до Києва

Лікар ортопед-травматолог Іван Зябченко тривалий час був обласним дитячим травматологом. Починав трудовий шлях у Житомирі. Загальний стаж його роботи – 53 роки, з них 41 рік у Вінницькій обласній дитячій лікарні.

Пригадує свого першого пацієнта, коли чергував у травмпункті: привезли з відкритим переломом передпліччя дитину, яка впала з велосипеда…

Бували важкі випадки, коли навіть доводилось через санавіацію відправляти зразу до столиці. Наприклад, дитина пішла допомагати мамі на роботі, де переробляли якісь овочі, і дитині повністю відрізало руку. Окремо привезли руку, окремо дитину. Довелося зв’язуватися з Києвом, викликати санавіацію, щоб там уже чекала бригада лікарів. Швидка завезла дитину просто на злітну смугу, буквально через дві з половиною години дитина вже була в Києві на операційному столі. Руку пришили, і вона прижилася. Такі випадки бувають дуже рідко, але бували на моїх чергуваннях.

Розповів Іван Стахович і про пацієнтів, з якими підтримував тривалий зв’язок. Він запроваджував у лікарні новітню методику лікування сколіозу (викривлення хребта). І такі діти спостерігалися від початку лікування до 18-и років.

У моїй практиці найважча категорія дітей – вроджені вивихи стегна. У ті часи нашому колективу доводилось робити в рік до 10-15 оперативних втручань, коли вже вивихи були занедбані. Це дуже складні операції. Потім ми поставили питання профілактичної роботи, щоб виявляти вивихи на ранніх стадіях – у перші місяці або й дні після народження. І ми добились того, що зараз, за останні 10 років, жодного такого оперативного втручання не було.

Доводилося ночувати в лікарні

Світлана Тягун, старша медсестра відділення анестезіології та інтенсивної терапії, пригадує, як на початку роботи доводилось буквально жити в лікарні й ночувати в навчальній кімнаті. А графік молодої медсестрички був таким: доба чергування, доба відпочинку (тут же, не йдучи додому) і доба допомоги колегам…

З дитинства я мріяла пов’язати своє життя з медициною, і в 1980 р. вступила в Могилів-Подільське медичне училище, після закінчення якого мене направили в обласну дитячу лікарню у відділення реанімації. Як мені тоді сказала класний керівник: «Тобі одній пощастило – це відділення, де рідко коли є діти»…

Світлана Іванівна розповідає, що працювати було важко: дефіцит кадрів, нестача обладнання, також діти були на лікуванні без батьків, тому медсестра мусила бути ще й замість мами, санітарки, психолога…

Не було такого забезпечення апаратурою, як зараз. Тиск треба було поміряти тонометром, пульс фонендоскопом, дихання – постояти коло дитини. Температуру виміряти – 10 хвилин потримати термометр, бо ж мами нема поруч… Діти були важкі. Пам’ятаю пацієнтів зі стенозом, яких постійно було потрібно інгалювати, робити суміші для інгаляцій, змочувати компреси. Дуже пам’ятаю випадки отруєння грибами – коли поступали цілими сім’ями. На жаль, були і летальні випадки. Після того я лісових грибів не вживаю…

Пропрацювавши місяць у реанімації, я зрозуміла, що три роки як молодий спеціаліст я точно не відпрацюю, мені б вижити три місяці. Приїхала додому і прошу батьків знайти мені інше місце роботи. І тут був вердикт мого батька:

Місце є тільки на медпункті, але цілодобового медпункту вдома на веранді нам не потрібно. Тому їдь і налаштуйся, що ти там маєш пропрацювати до пенсії.

Відтоді минуло 43 роки. Для когось це просто цифра, для когось стаж у трудовій книжці. Для мене ці роки – це історія мого життя, написана серцем… Якщо ти вибрав медицину, треба цю роботу любити, треба приносити людям користь і радість – хай люди одужують.

У 80-х було більше дітей із важкими хворобами 

Медична сестра-координатор Людмила Соколова, колишня старша медсестра хірургічного відділення №1, розповідає, що у 80-х роках все було по-іншому – більше було дітей із важкими захворюваннями (лімфогранулематоз, остеомієліт, перитоніт, флегмона тощо), а обладнання доводилось використовувати «старовинне».

Коли я пришла на роботу, були багаторазові гумові системи для крапельниць. Ми їх самі робили: нам видавали червону гумову трубку, ми її різали, нитками прив’язували скляні перехідники, потім товсті голки, які входили в пляшку, і на другому кінці трубочки-канюльки, які підходили до багаторазових голок. Ми їх берегли як зіницю ока, бо їх не можна було знайти.

Перемикати швидкість і затискати на крапельниці не було чим, тому ми затискали корнцангами (хірургічними затискачами). Уявіть: лежить новонароджена дитинка, висить гумовий «шланг», а на ньому величезний корнцанг. Ми якось вгадували кількість тих крапель новонародженій дитині…

А шприци були скляні, з різними металевими поршнями. Ми їх розбирали, промивали, замочували, а потім кип’ятили в стерилізаторах. Деколи забігаєшся – ті шприци й згоріли…

Також хочу згадати тодішній єдиний наш дезінфекційний засіб – хлорне вапно. Його в різних концентраціях ми використовували і для обробки рук, і для обробки інструментарію, поверхонь. Приготувати його – це був цілий ритуал, який розтягувався на кілька днів, але ми з усім справлялися.

Було дуже важко, але з такою теплотою згадуєш саме ті перші роки роботи.

Чекають розповіді перших пацієнтів

Керівництво обласної дитячої лікарні зазначає, що цікаво було б також почути та зафіксувати розповіді перших пацієнтів цього закладу. Отже, якщо ви була саме тією дитиною, яка у 1980 році була госпіталізована ще в «пироговку», а виписувалася вже з ВОДКЛ, або якщо вас тут лікували в перші роки після відкриття лікарні – ласкаво просимо озиватись і ділитися спогадами.

Читайте також:

Рішення про скандальне виселення ВПУ № 7 Вінниці ще не прийнято

У Буші завершився проєкт із настінного розпису сільських хат

Підготував Фелікс ЖАНІН, за матеріалами, наданими “СічНьюз” в дитячій обласній лікарні