Як окупанти влаштовують «сафарі» на людей, розповіла мешканка Нікополя

34-річна Анна Пальчик розповіла журналісту «СічНьюз» про життя у Нікополі (Дніпропетровська область), що знаходиться неподалік лінії фронту і постійно перебуває під обстрілами. Як там живуть люди і чому не виїздять у більш безпечні регіони, як дрони полюють на мешканців і чим допомагають ЗСУ юні нікопольчани? Про все це дізнаєтеся у матеріалі.          

Життя в місті

Нікополь — місто незламності і великої сили. Четвертий рік поспіль живе під обстрілами, але не здається. Люди тут не просто виживають — вони тримаються, підтримують один одного, працюють і вірять у перемогу.

Коли більшість областей України ненадовго звільняються від повітряних тривог, Нікопольщина залишається під червоним знаком небезпеки. Ворог щодня і щоночі випускає по місту та околицях десятки снарядів.

Історики кажуть, що Нікополь збудували як фортецю. Сьогодні це місто з козаком у гербі знову дивиться ворогу в очі — незламне і гідне свого минулого.

Обстріли

Щодня – артилерія та дрони різних видів. Б’ють всім, чим захочуть. Ми для них – як полігон. 24/7 ти просинаєшся не від будильнику, а від обстрілу зранку…

Вдень і вночі кошмарять людей, особливо коли вони сплять. Найбільше страждає прибережна зона, яка знаходиться всього за чотири км від тимчасово окупованого лівобережжя.

Тут все поруч із лінією фронту. У деяких районах немає світла і газу, а люди продовжують жити в напівзруйнованих будинках. Ризикують життям, виходячи за продуктами, водою, ліками.

Обстріли навмисні — бʼють по людських оселях. Там зруйновано майже все. Зараз в Нікополі немає вже жодного району, де б не прилітало і не було руйнувань.

Постійно б’ють по рятувальниках

Влучають дронами у двори, у машини, в автобуси з людьми. Постійно б’ють по рятувальниках — тим, хто намагається приборкати вогонь і врятувати життя. Нещодавно поранили трьох рятувальників, які допомагали цивільним.

Це новий, жахливий рівень страху. Бо для окупантів це ніби сафарі — полювання на беззахисних. Ти змушений ховатися в кущах, під деревами, намагаючись вижити.

Жертви

Є загиблі, є поранені. Люди гинуть просто у дворах, на вулицях, на зупинках, на робочих місцях, у власних домівках. Але особливо болить, коли під час тривоги людей змушують виходити з приміщень. Не з усіх, але є такі. Людей тупо виганяють, закривають двері, залишивши на відкритій місцевості. Це може закінчиться трагічно. Ти просто не встигнеш добігти до укриття, як би швидко не вмів бігати.

Діти дорослішають рано

Діти в Нікополі дорослішають занадто рано. Вони знають, що таке тривога і страх. Але також — що таке відповідальність. Хтось збирає макулатуру, інші — кришечки, донати . Діти роблять свій внесок у перемогу. Як можуть, допомагають ЗСУ.

Медицина

Поранених лікують на місці, хоча потужностей не вистачає. Часто евакуюють важких до Дніпра. У лікарнях Нікополя складно працювати через загрозу обстрілів.

Школи, садочки, культура

Школи, садки, культурні заклади — більшість не працюють офлайн. Навчання дистанційне, хоча дітям дуже важко без соціалізації.

Але небезпека надто велика. Тому деякі волонтерські й мистецькі організації працюють у підвалах.

Підприємства

Феросплавний завод, колись один з найбільших, призупинив виробництво через обстріли. Інші підприємства («Сентравіс», «Інтерпайп» тощо) працюють з перебоями.

Ринки функціонують. Але логістика складна через ворожі дрони. Тому ціни здорожчали.

Постачання продуктів

З постачанням важко через загрози дронів і погіршення логістики, бо просто бояться привозити, так як дрони атакують машини.

Але магазини працюють. Волонтери і місцева влада намагаються якось допомагати тим, хто не може купити все самостійно.

Чому мешканці залишаються

Бо це — рідне. Тут серце. Тут усе наше. І навіть під обстрілами ми вдома.

Багато залишаються не тільки через любов до міста, а й тому, що виїхати не кожен може. Не у всіх є куди, за що і з ким.

А ще — бо там, де спокійно, не завжди є розуміння.

А тут — навіть у небезпеці — ми разом. Ми свої. Ми не одні. І ми знаємо, що Нікополь вистоїть. Бо його тримають люди, які не зламались. І не зламаються.

Настрої людей

Є страх. Є втома. Але водночас — є незламність, нескореність, віра та надія.

Місцеві переконані: і це випробування вони подолають з гідністю. Зустрінуть перемогу у рідному Нікополі. Інакше й бути не може, адже ми народилися на козацькій землі.

Та й не зрадить місто свою назву: у перекладі з грецької “Нікополь” означає “місто перемоги”.

Мова

До війни Нікополь був переважно російськомовним містом. Тепер потроху більше стає людей, які говорять українською, суржиком. Це має бути не примус і не тиск, а свідомий вибір, що народжується з любові до своєї країни.

Але не в мові справа. Руські не зважають, якою мовою ти говорив, коли завдають ударів по прифронтових містах і по всій Україні. Вони прийшли до нас із війною, принесли смерть, сльози, руйнування і горе. Відібрали у нас дуже багато — домівки, близьких та коханих людей, спокій, плани на майбутнє.

Ми ненавидимо їх за це. За те, що вони забрали наше мирне життя і намагаються зламати нашу волю та знищити нашу націю.

Кожен день – маленька перемога

Нікополь — це не просто місто, а наш дім, де навіть у найтемніші часи живе надія і любов.

Страшно, але любов сильніша за страх. Ми тримаємось разом — бо це наша земля, наші люди, наша історія.

Віримо в ЗСУ, віримо в Україну. Кожен новий день під українським прапором — це наша маленька перемога.

Ми незламні, бо любимо свій дім і свою країну всім серцем. І ми знаємо — перемога буде за нами.

Читайте також:

«Всі повернулися, окрім мого хлопця»: історія кохання і загибелі Руслана Харюка

Непоховані мерці, відсутність води та обстріли стали реаліями херсонського села

Спілкувався Михайло ШАФІР, «СічНьюз», фото з відкритих джерел та надані Анною Пальчик