Яків Хаммо дав інтерв’ю про кар’єру та розвиток дзюдо в Україні
Український дзюдоїст, багаторазовий призер міжнародних турнірів та один із лідерів національної збірної у надважкій вазі Яків Хаммо в ексклюзивному інтерв’ю для “СічНьюз” розповів про перші кроки в спорті, найболючіші поразки, внутрішню мотивацію та те, чого сьогодні найбільше потребує українське дзюдо.
Від першої гри до справи життя
— Якове, як ви пам’ятаєте свій перший день у дзюдо? Що саме тоді стало тим самим “гачком”, який зачепив вас на роки?
— Чесно кажучи, спочатку я взагалі не розумів, що це стане моїм життям. Мене зачепило відчуття боротьби як гри. Виявилося, що потрібно було не просто бути сильним, а перехитрити суперника. Це було схоже на шахи тілом.
— Хто заклав цей фундамент? Хто з тренерів найбільше вплинув на ваш характер?
— Мій перший тренер – Євген Володимирович Подолякін. Саме він навчив мене мислити на татамі. Завдяки йому я почав ставитися до боротьби як до інтелектуальної гри, а не просто як до силового протистояння.
— У який момент прийшло усвідомлення: “Це не хобі, це – професія”?
— Коли почав вигравати міжнародні старти і побачив, що можу на рівних конкурувати з найсильнішими. Тоді прийшло чітке усвідомлення: це не просто спорт, це моя дорога.
— Що ви відчули, коли вперше піднялися на п’єдестал міжнародного турніру?
— Це було відчуття, ніби все нарешті стало на свої місця. Ти розумієш, що роки тренувань, поразок і сумнівів були не дарма. І водночас приходить спокій – бо це тільки початок, а не вершина.
Психологія переможця: коли голова вирішує все
— Що важче готувати до змагань: тіло чи розум?
— Психологічна підготовка складніша. Тіло втомлюється, це факт, але саме голова вирішує, чи ти витримаєш.
— Як ви справляєтесь із тиском, коли від вас очікують лише медалей?
— Я просто переводжу фокус на процес. У дзюдо є правило: якщо думаєш про медаль – програєш. Якщо думаєш про боротьбу – з’являється шанс виграти. Перед виходом на татамі я маю одну установку: “Виходжу не доводити, а робити свою роботу”.

— Поразка – це інформація, а не вирок. Я аналізую її як матеріал для подальшого росту.
— Чи є у вас особливі ритуали перед виходом на татамі?
— Є певні невеликі звички, які допомагають зосередитися. Але для мене головне – не зовнішні дії, а внутрішній стан: увійти в ту зону, де немає жодних зайвих думок.
— А як щодо кризових моментів? Чи хотілося колись кинути все?
— Такі моменти бувають у кожного, особливо після травм чи болючих поразок. Але зупиняє одне – розуміння, що дзюдо вже стало частиною мене. Найважчі бої в моїй кар’єрі були не з конкретними суперниками, а з самим собою – у періоди повернення після травм або тривалих перерв.
Ідеальний день та “Бій мрії”
— Як виглядає ваш ідеальний тренувальний день?
— Це чіткий баланс: два тренування (одне технічне, друге фізичне), обов’язкове відновлення, робота над дрібницями. Головне – це відчуття наприкінці дня, що він прожитий не дарма.
— Чи є у вас “бій мрії”, який хотілося б переграти в минулому?
— У кожного спортсмена є такі сутички, особливо болючі поразки на великих стартах. Вони навчили мене не недооцінювати нікого і не переоцінювати себе. Але знаєте, важливіше виграти наступний бій, ніж намагатися переписати минуле.
Про майбутнє та український спорт

— Що, на вашу думку, сьогодні є критично необхідним для українського дзюдо: фінанси чи кращі умови?
— Система. Коли є система, з’являються і гроші, і результати. Я дуже хочу бачити в нашому спорті більше довгострокового планування і підтримки атлетів не лише в момент їхніх тріумфів, а на всьому шляху.
— Що вас мотивує сьогодні продовжувати цей шлях?
— Бажання залишити слід в історії. Не просто вигравати чергові турніри, а зробити щось значуще для всього українського спорту.
— Виходячи на міжнародну арену під українським прапором, чи відчуваєте ви особливу місію?
— Так, це величезна додаткова відповідальність. Це не просто особистий виступ. Ти представляєш країну, людей, усіх тих, хто тебе підтримує. Особливо зараз це відчувається сильніше, ніж будь-коли.
Попри ассирійське походження, Яків неодноразово наголошував, що представляти Україну для нього – велика честь і відповідальність.
— Якби у вашому житті не було дзюдо, де б ми могли побачити Якова Хаммо?
— Думаю, я б міг досягти успіху в будь-якій сфері. Як кажуть, талановита людина – талановита в усьому. Головне – це підхід до справи.
— Яку головну пораду ви б дали молодим дзюдоїстам?

- Полюбіть процес. Якщо ви любите тільки медалі, ви довго не протримаєтеся.
- Не поспішайте. Юні спортсмени часто хочуть результат швидше, ніж вони до нього готові.
— Як зрозуміти, що ти справді готовий до великого спорту?
Коли ти готовий працювати щодня. Навіть тоді, коли немає натхнення і коли за тобою ніхто не спостерігає.
Читайте також:
Презервативи, освідчення і пес на трасі: цікавинки Олімпіади-2026
Ассирієць Яків Хаммо здобув золото для України
Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”




