Володимир Любуня «Інструктор» загинув у бою двадцятирічним

Захищаючи Україну, до Небесного війська йдуть найкращі воїни. Серед них – вінничанин Володимир Любуня. Нащадок українських козаків, який із п’ятирічного віку сидів у сідлі, а на фронт пішов у вісімнадцять. Героїчно загинув у бою захисник всього у двадцять років…

Підготовка воїнів – справжня помста за синову смерть

Світлими спогадами про сина поділився батько героя. Василь Любуня – досить відомий серед вінничан своєю активною громадянською позицією, майданівець, учасник АТО/ОСС, учасник бойових дій під час повномасштабного вторгнення, військовий ветеран. Справжній патріот гідно виховав сина: до кожної клітини українцем. Сьогодні, після демобілізації з війська, пан Василь – інструктор з бойової підготовки, заступник командира Вінницького полку військово-цивільної спілки «Бойове братерство України». Він займається патріотичним вихованням та військовою підготовкою молоді. Багато його вихованців воюють, а двоє навіть пішли у спецназ ГУР. Готує також легіонерів із вінницького осередку ГО «Центурія», куди входив свого часу і син Володя.

Саме таким чином Василь Любуня сьогодні продовжує військову справу та мстить ворогам за загибель сина. Адже невдовзі після похорону сина він отримав бойове поранення.

Забирав з пологового з пістолетом у пеленці

У родині Василя та Олени первісток Володимир народився 21 жовтня 2003 року, перед Помаранчевою революцією.

Забирав дружину з дитиною з пологового будинку і вже тоді попросив медсестру загорнути пістолет в пеленку з немовлям. Та, звісно, обурилася, мовляв, тут все стерильно. Вона вийшла – а я на столику розпеленав малого і поклав зброю. Бо знав з його народження: син буде військовим, – згадує пан Василь.

Вже на 10-річчя подарував малому Володі пневматичний пістолет, на 13-йдень народження – пневматичний автомат, а на повноліття – мисливську рушницю.

Козацького роду

Звісно, що з таким батьком у хлопця не було шансів вирости іншим. Але й далася взнаки сильна генетика. Практично усі чоловіки у родинному дереві батька –військові. Більше того, Василь Любуня розповів, що досліджував свій родовід. Його предки були запорозькими козаками.

Я досліджував родовід, був такий сотник Любуня. Але є версія, що рід походить від італійського вельможі Любані (наголос – на останньому складі – пр.авт.). Загризся він із своїм королем, утік на Січ сховатися від переслідувань. Був Любані – став Любуня. Дуже багато козацьких поховань на Донеччині, під Волновахою, мають хрести з таким прізвищем, датовані 17-18 століттям.

Батько і мама пана Василя були військовими, як і дід, прадід, прапрадід.  І сам Василь після школи пішов в армію на строкову службу. Так і син Володимир із раннього дитинства прекрасно знав своє коріння, виховувався на прикладах дідів-прадідів, на козацьких байках, родинних розповідях. Тому зростав із глибоким усвідомленням своєї місії, важливості родинної справи:

Мій прапрадід, а для сина вже прапрапрадід – повний кавалер ордену Святого Георгія, тобто нагороджений усіма ступенями ордену. Володині прадіди по моїй лінії – учасники двох світових воїн. Зокрема, Володимир Григорович Маслюк командував ротою, яка в голодні роки блокади Ленінграду по льоду хліб возила. Дід його – Володимир Любуня, учасник бойових подій на острові Даманський та учасник бойових дій в Афганістані, – продовжує батько.

Щороку освячував зброю у Холодному Яру

Тільки хлопчик зробив перші самостійні кроки, як батько осідлав коня, посадив малого в сідло і поїхав. Не зупинили його заперечні крики мами та бабусі, та й синові не було страшно. У ранньому дитинстві хлопчак вже самостійно сидів у сідлі на коні.

Десь із п’ятирічного віку Василь Любуня почав брати малого з собою в урочище Холодний Яр, що на Черкащині. Ще дитиною Володимир освячував зброю в Холодному Яру, на берегах Гайдамацького ставу. А ще приїздили сюди, щоб вшанувати героїв Холодного Яру.

Навчався хлопець у 9-у ліцеї міста Вінниця. Батько згадує, що у підлітковому віці завів сина  у спортивний клуб «Патріот» на Замості. І малий Володя почав щоденно ходити до спортзали. Качався, займався легкою атлетикою, рукопашним боєм. Тренери завжди його хвалили, батько підтримував.

Захоплювався Володя історією, особливо історією козацтва, війська. Багато перечитував книг про війну, про бойові дії.

Вже під час війни він аналізував деякі бойові ситуації, висловлював свою точку зору, як би було краще зробити. Розбирався, що таке стратегія, тактика, – каже батько Героя.

Мріяв, що син стане професійним військовим, отримає вищу освіту. Був задум вступити до Львова в Національну академію сухопутних військ  та стати дипломованим артрозвідником. Але Володимир не встиг реалізувати мрію. Розпочалась широкомасштабна російсько-українська війна…

Від тероборони до «Азова»

Повномасштабку я зустрів на службі в 131-у розвідувальному батальйоні, а син був ще вдома, у Вінниці. Тоді вже подав документи на службу за контрактом і саме в той час почалася війна, – згадує батько Героя. – Володя прийшов у батальйон. Але командир сказав, що він ще надто молодий, хай йде додому.

Тому юний захисник пішов у вінницьку тероборону, був командиром відділення і вже там заявив себе мужнім воїном:

Був такий випадок під час чергування на блокпосту біля Калинівки. Прийшла інформація про висадку російського десанту. Тоді старші дядьки з блокпоста повтікали. Врешті,18-річний Володя простояв всю ніч сам-один біля кулемета, але поста не залишив. Тоді на Мізяківських Хуторах виловили чотирьох ворогів, які проскочили в нашу сторону та ховалися по погребах.

Потім Вінницьку тероборону розформували та створили 120-у окрему бригаду, решту захисників розподілили по інших військах. А наймолодшого Володимира нікуди не взяли. Рідні просили юнака залишитися вдома, адже на його руках залишалося три жінки: бабуся, мама та сестричка.

Я його теж відмовляв. Навіть відро картоплі нема кому принести дівчатам, казав. Син все одно рвався на фронт. Одного разу подзвонив та сказав: «Тату, у нас компанія йде в «Азов». І я- теж». Для нього «Азов» – це була найвища планка, ще до повномасштабки. Тоді я погодився, все одно втік би. Син пройшов відбір. А туди не кожен пройде. Система підготовки та відбір в «Азов» відбувається за схемою «морських котиків» у США. Фізично можна бути майстром спорту, а тих навантажень, що будуть на війні, не витримати. У них найважливіше – це мотивація та витримка. Якщо витримав підготовку, то витримаєш будь-що. Тому азовці досі у москалів – вороги номер один, викликає жах саме лише це слово. І мій син мав за честь захищати Батьківщину у складі «Азову».

Орден «За мужність» отримав у складі «Донбасу»

У полку «Азов» Володимир воював під Бахмутом. А потім перевівся у батальйон спецпризначення Національної гвардії «Донбас». Батько також служив у цьому легендарному батальйоні у 2014-2016 роках. Можливо, саме тому туди перевівся.

З самого початку військової служби Володимир отримав позивний «Інструктор».

Я йому дав фактично базову військову підготовку. Ще до Майдану, до війни я займався військово-патріотичним вихованням молоді. І сина брав із собою постійно. Він змалечку був у камуфляжі та в береті, стріляв на стрільбищах. Уже малим міг обійти  у стрільбі полковників. Тому ще на навчанні на полігоні інструктори часто його залишали за старшого, могли залишити на нього взвод, щоб проводив заняття. Так і з’явився позивний «Інструктор».

У батальйоні «Донбас» стався випадок, за що Володимир отримав орден «За мужність» 3-го ступеня:

Була у них задача піти на підсилення свого підрозділу, їхня група вийшла, попали під обстріл. Старші чоловіки – а це вояки, які не перший день воювали, – сказали відходити. А Володя не підтримав це. Мовляв, там чекають підкріплення, їх же там зітруть! Ліг на живіт і поповз. А старші переглянулися – і за ним поповзли. Це розказував його замполіт. І за це син за життя отримав високу нагороду.

Загинув, утримуючи штурм у Тернах

Юнак зустрів своє кохання та планував одружитися. Його кохана Іра – переселенка з Краматорська, живе у Вінниці з  бабусею. А батько і дядько дівчини – також на фронті. Коли юнак приїжджав в останню відпустку, то хотів посвататися, згадує батько:

Але його відкликали з відпустки, потрібно було повертати позицію. Володя ще телефонував мені, я тоді був у Слов’янську. Кажу: «Не переживай, хай дівчина приїжджає додому у Краматорськ, ми тут поряд, – посватаємо». Не встиг. Подзвонили і сказали, що Володі вже немає…

Володимир Любуня загинув як справжній герой 20 грудня 2023 року. Внаслідок важкого наскрізного поранення осколком воїн помер дорогою до шпиталю. Другий із побратимів ще довго пробув у комі, а третій пожив кілька днів. Загинули героїчно усі троє воїнів, тримаючи дві години штурм росіян в Тернах Краматорського району.

І втримали б, якби не недоля. Прямо в їхній окоп прилетіла міна, у них вижити не було шансів. Коли міна або артилерійський снаряд потрапляє в окоп, навіть сховатися нема де, якщо не уламками, то вибуховою хвилею уб’є. Шансів вижити просто немає…

Любив Україну по-справжньому

Мама Олена та 11-річна сестричка Віка надто важко перенесли втрату, яка з часом не стає меншою, так само болить. Навідріз відмовляються виїжджати за кордон, хоч і є куди. Тут залишається їхній чоловік та тато, тут похований син та брат. Тому і вони повинні бути поряд, переконана мати Героя.

Він був воїном. Він любив Україну по-справжньому. Я завжди казав, що недостатньо вивчити Україну по підручниках, її треба знати на вигляд, на смак, на дотик. Володя її знав. Був зі мною по всіх куточках країни, по всіх замках, в історичних, козацьких місцях, пов’язаних з УПА, криївками. Чув усі ці розповіді про повстанців. Тому варіантів, що він не пішов би на війну, не існувало.

Вічна і світла пам’ять нашому захиснику! Ми ніколи не забудемо подвигу Володимира Любуні, славного та гідного нащадка козацького роду. Героям Слава!

Читайте також:

«Я дуже люблю дружину та дітей» – останні слова 33-річного Героя

Ігор Хмара залишився навіки в небі, але тепер мріє літати син Героя

Оксана НІКІТІНА, «СічНьюз», фото з особистого архіву Василя Любуні