Боявся воювати разом із сином: чому батько трьох дітей обрав шлях воїна

Дмитро Щербина був успішним IT-фахівцем, мав історичну освіту та трьох синів. За всіма людськими та юридичними мірками, він мав законне право і тисячу причин – залишитися вдома. Але Дмитро не вмів жити за подвійними стандартами. Якщо справа стосувалася гідності, мови чи обов’язку, компромісів для нього не існувало. Про те, яким був Дмитро – від дитячого бунту проти садочка до рішення піти добровольцем – “СічНьюз” розповіла його старша сестра Вікторія.

Хлопчик, який не терпів “тюрем” та писав на глині

У сімейних спогадах Дмитро залишився людиною, яка випереджала час. Навіть Вікторія, будучи старшою сестрою, визнає: Діма завжди був для неї орієнтиром.

Я старша, але Діма був для мене завжди тим, чия думка була для мене дуже важливою. Він молодший, але однозначно мудріший та сильніший за мене, у всіх сенсах, – розповідає Вікторія.

Він навчився ходити дуже рано – у дев’ять місяців. І перший його “самостійний” вчинок був надто зворушливим. Маленький Дмитрик зібрав чорнобривці і подарував їх мамі. Та за цією ніжністю ховався кремінь. У дитячий садочок Дмитро йти категорично відмовився. У такому ранньому віці він вже вмів аргументувати свою позицію. Вважав садок “тюрмою” і просив батьків не віддавати його туди. І батьки прислухалися до його думки.

До школи його дитинство минало у батьковій службовій машині.

 А вже у чотири роки він самотужки навчився читати та писати. Вікторія зі сміхом згадує кумедний епізод їхньої дитячої сварки.

Діма, 4-річний, був такий злий на мене, що на бабусиній глиняній хатинці вишкрябав паличкою речення, але одним словом: “Вікатидирна”,- з посмішкою пригадує Вікторія.

Педагогіка без хабарів та IT через мовну стійкість

Дмитра завжди цікавила історія України – справжня, не згладжена підручниками. Він здобув фах педагога, але пішов із гімназії після першої ж практики. Причина – принциповість. Директор вимагав ставити незаслужені оцінки, а Дмитро вважав, що корупція починається з “шоколадки”. Так чоловік прийшов в IT.

Він самотужки вивчив англійську та програмування, збудувавши кар’єру в IT. Але й там залишався вірним собі. Якось під час співбесіди у велику компанію власник-харків’янин, що мешкав у США, попросив Дмитра перейти на російську. Дмитро запропонував англійську. Компромісу не знайшли – і Дмитро просто припинив розмову, відмовившись від престижного “офферу” заради мовної гідності.

Батько, який тримав життя за руку

Дмитро був сучасним чоловіком у найглибшому сенсі цього слова. Він не ділив роботу на “жіночу” та “чоловічу”. Вікторія згадує, як він спокійно та з щирим бажанням займався всіма домашніми справами.

Діма – дуже яскравий приклад чоловіка, який не розділяє обов’язки. Він виховував дітей, неймовірно кохав дружину Юлю і ну дуже смачно готував. Якщо треба було обирати між м’ясом та овочами, частіше готував саме овочі, – розповідає сестра.

Він був поруч із Юлією на пологах усіх трьох синів. Кожного з них він першим брав на руки, передаючи їм свою силу та спокій ще в перші секунди життя. Його присутність у сім’ї була тотальною: він не просто “допомагав”, він жив інтересами дружини та дітей. Останнє Різдво 2024-го він провів із ними – у теплому колі, яке невдовзі мав захищати зі зброєю в руках.

Дві черги у військкоматі та “білий квиток”

З початком великої війни Дмитро спочатку подбав про безпеку – перевіз родину в іншу область, у сільську місцевість. А далі розпочалася його власна битва за право захищати країну. Маючи статус батька (на той момент – двох синів) та “білий квиток”, він двічі вистоював черги у військкоматі й двічі отримував відмову. Лише у грудні 2022 року він таки дотиснув систему і був зарахований до лав армії.

На запитання сестри, чи тверезо він оцінює ситуацію, Дмитро відповів коротко: “Я йду. Ховатися – ніколи не ховався і не збираюся. Це мій обов’язок”.

Вона не намагалася його зупинити. Хоча він був молодшим, у родині його завжди вважали мудрішим. Сперечатися з його рішенням було марно.

Батьківська честь

Коли Дмитро вже був у війську, народився його третій син – Данилко. Це давало йому законне право демобілізуватися і повернутися до родини. Але Дмитро був рішучим.

Чиїсь двоє дітей не менше потребують батька, ніж мої троє,- казав Дмитро.

Він не ділив дітей на своїх і чужих. Він знав ціну батьківства, бо сам втратив тата у дев’ять років. Цей біль дитинства не зробив його обережним – він зробив його відповідальним за майбутнє. 

У мене немає страху перед смертю. Найбільший мій страх – передати у спадщину дітям цю війну, воювати пліч-о-пліч зі старшим сином проти русні,- зізнався сестрі Дмитро.

Він пішов у вогонь першим, щоб його 13-річному Ігорю ніколи не довелося вдягати цей самий піксель.

Alastor – четверта дитина

У війську Дмитро став частиною підрозділу Alastor. Побратими згадують, що він не відпочивав навіть після важких виходів. Поки інші спали, Дмитро ремонтував автівки, вирішував питання з волонтерами, рекрутував іноземців, налаштовував технічне забезпечення. Вікторія каже, що Alastor став для нього четвертою дитиною.

Саме на фронті він знайшов “своїх” людей. Побратими Саша та Вова стали для нього ближчими за рідних – вони навіть стали хрещеними батьками наймолодшого сина Данилка. Ця “шалена трійка” завжди була першою на евакуації. На жаль, Вова загинув 26 лютого 2026 року, наздогнавши свого друга на небі. (фото Дмитра з Вовою)

Мирноград. 20 січня

19 січня 2025 року маленькому Данилкові виповнилося рівно два місяці. А наступного ранку, 20 січня, він вийшов на позиції поблизу Мирнограду.

Дмитро саме налаштовував дрони перед вильотом. Він встиг поговорити з дружиною Юлією, почути її голос. Вранці прилетів ворожий артилерійський снаряд. Дмитро загинув миттєво. Поряд був його вірний побратим Саша… Новину про смерть сина Вікторія та мама дізналися лише ввечері, коли Героя евакуювали до Дніпра.

Визнання, на яке заслуговує Герой

Дмитро Щербина не шукав нагород при житті. Він штурмував військкомати не заради орденів, а заради того, щоб його діти ніколи не знали, що таке війна. Проте сьогодні наш обов’язок — віддати йому останню шану.

Дружина Дмитра, Юлія, зареєструвала петицію про присвоєння йому почесного звання Героя України (посмертно). Це найменше, що ми можемо зробити для людини, яка віддала все, маючи законне право залишитися вдома.

Підтримати її можна за посиланням.

Читайте також:

“Мені соромно за паспорт США”: Шон Пенн поспілкувався з воїнами ЗСУ

Захисник «Азовсталі» розповів про тортури в полоні

Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”