У 18 років таємно підписав контракт: прийняв вогонь на себе, рятуючи побратимів
У першому класі він міг зникнути на пів години, бо пішов допомогти старенькій бабусі донести сумку. Пізніше забирав молодшого брата з садочка, захищав школярів від старших і ховав мамині подарунки в шафі, щоб зранку урочисто привітати її зі святом. А у 18 років потай від батьків підписав контракт із ЗСУ. Мамі про це написав лише одним повідомленням: “Мам, вибач, я тебе обманув, я підписав контракт”. І вже за кілька місяців Стас із позивним СТОНІК загинув під час бойового виходу.
Про життя сина, його дитинство, службу та останній бій СічНьюз розповіла його мама Наталія.
“Був найкращим хлопчиком у світі”
Наталія згадує сина з особливою ніжністю. Каже, Стас змалку був слухняним, багато читав і завжди намагався комусь допомогти.
У першому класі він читав майже 100 слів за хвилину. Але для мами було важливим не те, наскільки швидко він читав, а те, що справді запам’ятовував зміст.
Спочатку були казки, потім історії, повісті та міфи. Згодом Стас захопився детективами.
Та найбільше Наталія пам’ятає його готовність допомогти.
Одного разу, ще у першому класі, хлопчик пішов до магазину по хліб. Магазин був через дорогу, тож мама чекала його за кілька хвилин. Минуло десять хвилин, потім 15, 20, пів години.
Наталія вже оббігала магазин, шкільний двір, усе навколо, викликала чоловіка з роботи. А Стас у цей час повертався додому.
Виявилося, він зустрів бабусю, якій було важко нести сумку, і пішов провести її додому.
Каже:
Вона ж старенька, їй важко, – згадує мама.
У школі він так само заступався за молодших, якщо старші до них чіплялися. Не терпів, коли когось ображали без причини.
Коли батько добровольцем пішов захищати Україну, Стас став для мами старшою опорою. Допомагав із молодшими братами, особливо з найменшим – забирав його з садочка, потім зі школи, гуляв із ним, коли мама була на роботі.
А ще роками залишався вірним одній маленькій традиції.
На 8 березня, День матері, день народження чи інше свято Стас напередодні ховав мамі подарунок у шафі. Думав, що вона не знає.
І маленьким був, і вже старшим, а все одно так робив. Зараз перед кожним святом заглядаю в ту шафу, – говорить Наталія.
“Я тебе обманув, я підписав контракт”
Із перших днів повномасштабної війни родина допомагала як волонтери. Стас також долучався.
Тоді ж він почав говорити, що після 18 років хоче піти захищати Україну. Батьки були категорично проти.
Після повноліття Стас справді прийшов до ТЦК. Але тоді його відправили додому, пояснивши, що потрібен дозвіл батьків. Наталія була впевнена – такого дозволу син від них не отримає.
Здавалося, хлопець відступив від цієї ідеї. Він влаштувався на роботу. Мама каже, що Стас завжди хотів заробляти власні гроші й майже ніколи не просив у неї коштів.
У лютому 2025 року Наталія перенесла операцію на нозі. Вона не могла нормально ходити, тому син приїхав із Києва, щоб побути поруч і допомогти.
Два тижні він був біля мами, а потім сказав, що мусить повертатися на роботу. Згодом Наталія дізналася – Стас звільнився, бо вже знав, що робитиме далі.
10 березня він вирушив із дому о 3:20 ночі.
Перед від’їздом мама не спала. Її не залишало дивне відчуття тривоги. Я йому ще кажу:
Синок, якось мені так неспокійно, душа не на місці, може, не поїдеш, залишишся ще трохи?
А він так глянув, ніби хоче щось сказати, але не знає як. Потім каже:
Та ні, мам, треба їхати.
Упродовж тижня вони спілкувалися переважно вечорами. Стас казав, що багато роботи й удень говорити не може.
А в п’ятницю вранці Наталія отримала повідомлення:
Мам, вибач, я тебе обманув, я підписав контракт.
Стас скористався програмою “Контракт 18-24”, яка дозволяла йому укласти контракт без дозволу батьків. Мама одразу почала телефонувати. Телефон сина був вимкнений. Від його друзів вона дізналася, що Стас уже не в Києві, а в Харкові.
Наступного вечора він сам зателефонував.
Наталія плакала, просила його повернутися, але рішення сина було остаточним.
Пізніше на похованні один із побратимів сказав родині слова, які мама запам’ятала назавжди. СТОНІК казав:
Я тут, бо повинен захистити свою маму.
“Очі горіли”: Стас не хотів бути інструктором
Після підготовки Стас розповідав мамі про службу з неабияким захопленням.
За словами Наталії, після базової загальновійськової підготовки він отримав сертифікат “марксмена”.
Він розповідав про навчання, про нових військових, які тільки приїхали до центру, і про те, як багато всього їм показують.
З нас тут Рексів роблять, – казав мамі Стас.
Наталія чула, як у нього буквально змінювався голос, коли він розповідав про службу.
Водночас вона постійно переживала за сина й намагалася зрозуміти, чи усвідомлює він небезпеку.
Коли Стас розповідав про новеньких, мама відповідала:
Сонечко, а ти розумієш? Ти ж також не розумієш.
А він сердився, що мама знову плаче, і жартував:
Не буду тобі нічого розповідати, бо ти потім ревеш.
Після навчального центру у Стаса була можливість продовжити навчання на інструктора, зокрема поїхати на підготовку за кордон.
Але він відмовився.
Я не буду інструктором по бумажках. Спочатку я повинен повоювати, щоб знати, чому вчити, – пояснював він.
Побувати на війні як інструктор Стас уже не встиг.
Останній бойовий вихід
29 червня Стас і його група вийшли на бойове завдання.
За словами Наталії, під час зустрічі з її чоловіком представники 92 ОШБ розповіли родині, що Стас ішов першим, оскільки найкраще зрозумів маршрут. Упродовж кількох днів група зачистила кілька ворожих окопів.
За версією, яку родині озвучили військові, під час останнього штурму українська група зіткнулася з позицією, яку російські військові облаштували безпосередньо перед атакою. Йшлося про замасковану нору, звідки противник міг вести вогонь у напрямку українських військових.
Стас разом із побратимом ішов попереду та заводив групу.
Коли вони наблизилися до ворожих позицій, Стас дістав гранату, щоб кинути її у бліндаж. У цей момент противник почав стріляти з прихованої позиції у спину.
Граната не долетіла до бліндажа.
Стас зрозумів, що група опинилася під вогнем, і наказав побратимам відходити.
Відходьте, я прикрию, – сказав він.
Побратим почав відходити з боєм. Під час відступу в його броню влучив ворожий снаряд.
Стас залишився на позиції та прикривав відхід групи.
Через кілька хвилин бійці почули кілька вибухів. Після цього в рації пролунало:
Я триста, нічого не бачу.
Це були останні слова Стаса, які почули побратими.
Зв’язок із ним обірвався.
Українські військові намагалися повернутися до його позиції. Неподалік перебували суміжні сили, яких також просили про допомогу. Однак під час спроби дістатися до Стаса почався інтенсивний бій, а позиції українських військових атакували FPV-дрони.
Групі довелося відійти. Дістатися до Стаса тоді не вдалося.
Ці обставини Наталія знає зі слів побратима, який ішов поруч із її сином, а також із розповіді представників 92 ОШБ. За її словами, в окремих деталях свідчення відрізнялися, однак загальна картина була однаковою.
Стас хотів машину Audi A6. Чому саме цю модель – мама й досі не знає. Але знає, що мрія сина має здійснитися.
Я знаю точно, що середній синок, як тільки досягне повноліття і отримає права, в сім’ї з’явиться Audi A6, – говорить Наталія.
У пам’яті рідних Станіслав залишився не лише військовим із позивним СТОНІК. Він був сином, який допомагав мамі, старшим братом, який забирав молодшого з садочка, і хлопцем, який не міг пройти повз людину, якій потрібна допомога.
Саме таким він залишився і на війні – у момент, коли його група опинилася під ворожим вогнем, Стас прикривав відхід побратимів.
20-річний захисник загинув 2 липня 2025 року поблизу Кам’янки Куп’янського району Харківської області. Поховали його 23 листопада на Фрунзівському кладовищі у рідному Ніжині.
Тепер мама Станіслава просить зберегти пам’ять про сина на державному рівні.
До редакції СічНьюз Наталія звернулася з проханням підтримати петицію про присвоєння Станіславу Колеснику звання Героя України посмертно.
У петиції зазначається, що під час останнього бойового завдання Стас узяв на себе удар противника та до останнього прикривав відхід своєї групи. За словами рідних, його дії дали можливість побратимам вийти з бою живими.
Для Наталії це не просто петиція.
Це прохання про те, щоб ім’я її сина – хлопця, який ще в дитинстві не зміг пройти повз стареньку з важкою сумкою, – назавжди залишилося серед тих, хто захищав Україну ціною власного життя.
Читайте також:
“Мама на небі”: незрячий вінничанин сам виховує п’ятирічну доньку
Вінничанка, яка вижила після вибуху, розповіла про загиблого на війні чоловіка
Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”
