Двічі похований: як багатодітний воїн з інвалідністю виживає на 860 гривень
Олександр Томілович став на захист України ще у 2014 році. Свій перший бій військовий прийняв під Волновахою. За роки війни він пройшов через найгарячіші точки фронту, пережив сім поранень, двічі був офіційно “похований”, але продовжив боротися за країну. Ексклюзивно для “СічНьюз” військовослужбовець Олександр Томілович та його дружина Людмила розповіли про 12 років війни, бої за Савур-Могилу, оборону Києва, сім поранень, дві помилкові похоронки та боротьбу за відновлення здоров’я після важких травм.
Військовий зізнається, що за 12 років війни його сприйняття бойових дій не змінилося.
Страх є завжди. Тоді мені, здається, було легше, зараз важче, тому що дрони. У 2014 році я не знав, чи буде це тривати довго. Були певні здогадки, що війна буде затяжною, – говорить Олександр.
За час служби він воював під Волновахою, Торецьком, Дебальцевим, Маріуполем, на Савур-Могилі, поблизу Кримського. Під час повномасштабного вторгнення брав участь у боях за Ірпінь, Бучу, Мощун та оборону Києва.
Савур-Могила: коли брат стріляв у брата
Одним із найважчих спогадів для військового залишається бій на Савур-Могилі.
По моїй бойовій машині був постріл з РПГ. Я бачив, як мій водій згорів живцем, але нічого не міг зробити. Коли я особисто ліквідував людину, яка здійснила цей постріл, згодом дізнався, що це були рідні брати. Один воював на українському боці, інший – на боці ворога. Мене це дуже шокувало, – згадує боєць.
Саме на Савур-Могилі Олександру довелося прийняти одне з найскладніших рішень у житті.
Ми сьомий раз штурмували Савур-Могилу і нарешті взяли її та закріпилися. Почали закінчуватися боєприпаси, а техніка не могла під’їхати через артобстріл. Тоді я вирішив викликати вогонь на себе. Рішення далося важко. Ми з побратимами переглянулися і прийняли його одноголосно, – пригадує Захисник.
За словами військового, командир танка з позивним “Мішка” зміг доставити додатковий боєкомплект, що дозволило втримати позиції.
Після цього ми майже місяць перебували в оточенні, – розповідає Олександр.
“Я сам історія дива”
Попри численні поранення та смертельні небезпеки, військовий вважає власне життя справжнім дивом.
Я сам історія дива, тому що двічі похований. Логіці не піддається те, що мені вдалося вижити. Одного разу я окопався просто в асфальті, маючи лише один ніж,- ділиться Олександр.
Історія про дві похоронки стала справжнім випробуванням для його родини.
Першого разу Олександр потрапив у полон і певний час вважався зниклим безвісти. Його матері надіслали закриту труну, після чого відбулося поховання.
Минуло сорок днів після похорону, і він на свої сороковини прийшов додому на милицях із госпіталю. Це був шок для всіх. Люди втрачали свідомість, – згадує дружина військового.
Друга похоронка надійшла після трагічної помилки під час бойових дій. Під час обстрілу документи Олександра опинилися поруч із загиблим побратимом, через що його помилково визнали загиблим.
Чоловік був поранений, але зміг вибратися з бліндажа. Його побратим, на жаль, загинув. Через плутанину з документами знову прийшла похоронка, – ділиться Людмила.
Ціна війни
За дванадцять років війни Олександр втратив майже всіх побратимів, з якими розпочинав свій бойовий шлях у 2014 році.
На жаль, із тих хлопців, з ким ми починали воювати, сьогодні вже нікого немає серед живих, – говорить військовий.
За його словами, зв’язок вдалося зберегти лише з кількома побратимами, з якими він познайомився вже під час повномасштабного вторгнення у лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Втім навіть із ними спілкування нині обмежене через службу на різних напрямках фронту.
Війна очима дружини
Дружина Олександра зізнається, що життя поруч із людиною, яка пройшла пекло війни, було непростим.
Спочатку було страшно. Коли він приходив додому і ми лягали спати, йому постійно снилися вороги, яких він ліквідовував, снилися штурми. Я боялася, щоб він у сні не сприйняв мене за ворога, – зізнається Людмила.
Особливо важко було через маленьких дітей.
Я прокидалася від кожного шороху, від кожного звуку. Але з часом змирилася. Легше стало, коли завагітніла четвертою дитиною. Це вже було під час повномасштабної війни. Після сьомого важкого поранення чоловік перестав брати участь у бойових виходах і почав спати спокійніше, – каже дружина.
Сьогодні подружжя виховує четверо дітей.
Нагороди, які досі не вручили
За роки служби Олександр Томілович неодноразово доводив свою мужність на полі бою. Після першого важкого поранення під час боїв за Савур-Могилу військового нагородили орденом “За мужність” III ступеня.
Під час повномасштабного вторгнення він брав участь в обороні Мощуна – одного з ключових населених пунктів у битві за Київ. Саме завдяки стійкості українських військових на цій ділянці вдалося не допустити прориву ворога до столиці.
За мужність і героїзм, проявлені під час оборони Мощуна, указом Президента України у 2022 році Олександра Томіловича було нагороджено орденом “За мужність” II ступеня.
Однак минуло майже чотири роки, а нагорода так і не знайшла свого власника.
Дружина військового розповідає, що неодноразово зверталася до відповідальних структур, намагаючись з’ясувати долю ордена.
Я залишала скарги, телефонувала, зверталася до різних інстанцій. У нагородному відділі 72-ї бригади нам прямо сказали, що займатися цим ніхто не буде, бо є важливіші справи, – розповідає жінка.
Після чергового звернення до оперативного командування “Північ” сім’я отримала несподівану відповідь.
Мені повідомили, що орден десь загубився і не доїхав до військової частини. При цьому нагороду навіть не хотіли вносити до військового квитка чоловіка,- ділиться Людмила.
Лише після численних звернень і скарг інформацію про державну нагороду все ж внесли до документів військового.
Станом на червень 2026 року нагороджений указом Президента України орден “За мужність” II ступеня так і не вручений Олександру Томіловичу.
Для родини ця історія стала не лише питанням нагороди.
Для нас це не про метал чи стрічку. Це про повагу до людини, яка віддала дванадцять років життя війні, отримала сім поранень і втратила здоров’я, захищаючи країну, – наголошує дружина військового.
Попри численні звернення, питання досі залишається невирішеним. Родина продовжує домагатися, щоб державна нагорода все ж знайшла свого героя.
Життя на 860 гривень і служба без оплати
Після важкого поранення та отримання інвалідності Олександр Томілович певний час залишався у складі 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, перебуваючи у резервній роті.
Втім родина зіштовхнулася з критично складною фінансовою ситуацією. За словами дружини військового, у певні періоди чоловіка виводили поза штат, через що виплати фактично припинялися або суттєво скорочувалися.
Були моменти, коли нас виводили поза штат і не платили жодних коштів. У нас четверо дітей і чоловік з інвалідністю, який потребує постійного лікування. Як вижити в таких умовах – я не знаю, – розповідає вона.
У найскладніші періоди сім’я змушена була існувати на мінімальні надходження – близько 860 гривень, які отримувала дружина, і приблизно стільки ж отримував сам Олександр як військовий за звання та вислугу років.
Це були гроші, на які неможливо прожити. Ліки, реабілітація, діти – все це потребує постійних витрат. Але держава фактично залишила нас сам на сам із цією ситуацією, – додає вона.
Через фінансовий тиск і відсутність стабільного забезпечення родина була змушена ухвалити складне рішення – залишити службу в класичному форматі та перейти до мобільно-вогневих груп.
Втім і там ситуація залишилася непростою.
Ми підпорядковуємося територіальній обороні, але фактично працюємо без фінансування. Нам нічого не сплачують. Це добровільна участь без виплат, – пояснює дружина.
Попри це, родина продовжує нести службу та виконувати завдання, паралельно борючись із наслідками поранень і фінансовими труднощами.
Бойовий шлях
За 12 років війни Олександр пройшов чимало гарячих точок.
У 2014 році, у складі 51-ї окремої механізованої бригади, він брав участь у боях за Савур-Могилу, де українські військові утримували висоту під постійними обстрілами.
Згодом служив у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді та брав участь у боях за Дебальцеве.
Пізніше – Авдіївка, Світлодарська дуга та Попасна у складі 130-ї бригади.
У 10-й гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс” виконував бойові завдання на Донбасі.
Після початку повномасштабного вторгнення у складі 72-ї бригади брав участь у боях за Широкине, Торецьк, Нью-Йорк та Горлівку, а також у боях за Київщину – Ірпінь, Бучу та Мощун.
Операція, на яку немає коштів
Останнє поранення Олександра стало одним із найважчих. Унаслідок травми йому перебило нерв у трьох місцях.
Під час першої операції медики допустили помилку, пришивши нерв до сухожилля. Пізніше військовий потрапив до Інституту нейрохірургії в Києві, де зустрів лікаря, з яким колись перетинався на фронті.
Колись чоловік рятував його пораненого на передовій. А тепер лікар намагається допомогти йому, – розповідає Людмила.
Для проведення складної операції необхідні спеціальні матеріали. Ще у 2023 році їхня вартість перевищувала двісті тисяч гривень.
У нас таких коштів немає. Нерв продовжує атрофуватися. Чоловік не відчуває ногу до коліна. Якщо не провести операцію, існує ризик втратити кінцівку, – говорить дружина військового.
Окрім критичної ситуації з ногою, Олександр має серйозну проблему зі спиною — через осколок, що залишився у хребті, військового часто скручує від нестерпного болю. Родина змушена лікуватися виключно за власні кошти. Спроби отримати допомогу в мерії виявилися марними: там відповідають, що «вам не положено», посилаючись на те, що родина вже зверталася по допомогу на лікування у 2025 році.
Зараз критично важливо підтримувати нерв на нозі, щоб він не відмирав. Для цього необхідно чергувати два дорогі препарати: курс лікування передбачає чергування ампул через день протягом місяця, після чого йде місяць перерви. Вартість лише одного такого курсу підтримки складає 14 000 гривень (дві упаковки по десять ампул коштують 8 500 та 5 500 гривень відповідно).
Подружжя просить про допомогу всіх небайдужих.
Реквізити для підтримки: 5355 2800 1966 9702
Сьогодні сім’я продовжує самостійно боротися не лише з наслідками війни, а й із бюрократичними проблемами. Його історія – це історія людини, яка пройшла через смерть, втрати, біль і поранення, але не втратила віри в життя та своїх побратимів.
Читайте також:
У Вінниці співробітники ТЦК послали ветерана нах*й та скинули його зі сходинок
На фронті ліквідували чемпіона росії, який мав порушення інтелекту
Яна ТИХОЛАЗ, “СічНьюз”
